Глава 42

Небо над Карпатами затягнуло важкими свинцевими хмарами.

Від самого ранку не припинявся дрібний осінній дощ.

Він тихо стукав по дерев'яному даху будинку, по широких дошках ґанку, по пожовклому листю, що вкривало землю навколо.

Марта стояла біля панорамного вікна.

Краплі повільно стікали по склу, розмиваючи обриси лісу.

Смeреки здавалися темними примарами.

Їй ніяк не виходили з голови слова Артема.

"Вона хоче, щоб ти сама зробила крок до неї..."

За спиною тихо рипнула підлога.

— Дивишся на дощ?

Марта озирнулася.

Артем усміхнувся.

У руках він тримав два горнятка гарячого трав'яного чаю.

Пара повільно здіймалася вгору.

Вона взяла горнятко.

Їхні пальці на мить торкнулися.

— Дякую...

Він став поруч.

Довго вони мовчали.

Дивилися, як дощ тихо вкриває ліс.

— Знаєш... — несподівано промовив Артем.

— Що?

— Я дуже давно не боявся.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Ти?

Він кивнув.

— Колись мені здавалося, що після Соломії страх зник назавжди.

Вона мовчала.

— Я помилявся.

Марта відчула, як серце стислося.

— Через темряву?

Він повільно похитав головою.

— Ні.

Його голос був тихим.

Майже пошепки.

— Через те, що вона може забрати в мене ще одну людину.

Марта опустила очі.

Вона не знала, що відповісти.

У грудях стало тепло.

І водночас страшно.

Після обіду дощ ущух.

Карпати ніби завмерли.

Навіть вітер не ворушив гілля смерек.

Марта вийшла на ґанок.

Повітря пахло мокрою хвоєю, грибами й холодним камінням.

Вона глибоко вдихнула.

Раптом...

Їй почулося:

— Марто...

Голос був тихий.

Лагідний.

Зовсім поруч.

Вона різко озирнулася.

Нікого.

— Марто...

Цього разу голос долинув із лісу.

Вона зробила крок.

Потім ще один.

Наче хтось невидимий кликав її.

Стежка губилася в тумані.

Попереду між деревами промайнула жіноча постать.

Світла.

Струнка.

Довга коса спадала на плечі.

— Соломія?..

Постать не відповіла.

Лише повільно пішла вперед.

Марта сама не помітила, як рушила слідом.

Їй здавалося, що треба лише наздогнати її.

І тоді вона отримає відповіді на всі запитання.

Вона йшла все далі.

Не чула ні птахів.

Ні власних кроків.

Лише той самий тихий голос.

— Іди...

— Не бійся...

Туман ставав дедалі густішим.

Раптом попереду з'явився урвищний схил.

Марта зробила ще один крок...

І сильна рука різко смикнула її назад.

— Марто!

Вона здригнулася.

Перед нею стояв Артем.

Його обличчя було блідим.

Він важко дихав.

Його руки міцно тримали її за плечі.

— Ти що робиш?!

Марта розгублено озирнулася.

За кілька кроків від неї починався глибокий кам'янистий урвищний обрив.

Ще один крок...

І вона полетіла б униз.

Вона повільно перевела погляд туди, де щойно бачила Соломію.

Там нікого не було.

Лише туман.

— Але... я бачила її...

Артем заплющив очі.

На мить.

Наче намагався стримати власний страх.

Потім тихо сказав:

— Це була не вона.

Марта відчула, як ноги почали тремтіти.

— Темрява...

Він лише кивнув.

Його руки все ще не відпускали її.

Наче він боявся, що вона знову зникне.

І тільки зараз Марта зрозуміла...

Він тремтів.

Не від холоду.

Від страху.

Вона вперше бачила Артема таким.

Мовчазний Хранитель, який десятки років дивився в очі темряві, зараз дивився лише на неї.

І в його очах було одне.

Полегшення.

Що він встиг.

Вони поверталися додому мовчки.

Дощ знову почав накрапати.

Краплі тихо падали на пожовкле листя.

Коли будинок уже виднівся між смереками, Артем раптом зупинився.

Не дивлячись на Марту, він тихо сказав:

— Більше ніколи...

Не йди за голосами в лісі.

Навіть якщо тобі здасться...

Що вони належать тим, кого ти знаєш.

Марта кивнула.

— Добре.

Він нарешті подивився на неї.

І дуже тихо додав:

— Я не переживу...

Якщо одного разу не встигну.

Запала тиша.

Марта нічого не відповіла.

Лише обережно взяла його за руку.

Цього разу першою.

І Артем уже не відпустив її.

Над старим будинком знову почався дощ.

А далеко в глибині Карпат, там, куди не доходила жодна людська стежка, темрява вперше відчула...

Що між ними народилося те, чого вона боялася найбільше...