Глава 41

Ранок настав непомітно.

Туман, що всю ніч огортав Карпати, так і не розсіявся.

Він лише став світлішим.

Сіре небо низько нависло над горами.

Повітря було нерухомим.

Навіть старі смереки не хитали своїми верхівками.

Марта прокинулася раніше за Артема.

Підійшла до панорамного вікна.

За склом усе здавалося примарним.

Будинок ніби завис посеред молочно-білого моря.

Ліс зник.

Залишилися лише нечіткі темні силуети дерев.

Вона притулилася долонею до холодного скла.

І раптом здалося...

Наче далеко між смереками хтось стоїть.

Висока постать.

Нерухома.

Марта примружилася.

Туман ворухнувся.

І силует розчинився.

— Уже не спиш?

Вона озирнулася.

Артем стояв біля дверей.

Його темне волосся було трохи розкуйовджене після сну.

Він усміхнувся.

Але усмішка була втомленою.

— Наснився той самий сон?

Марта кивнула.

— Я досі відчуваю той холод.

Артем підійшов ближче.

Подивився у вікно.

— Це був не просто сон.

Марта опустила очі.

Вона й сама це розуміла.

Після сніданку Артем несподівано сказав:

— Ходімо.

— Куди?

— До дуба.

Марта здивовано підвела брови.

— Зараз?

— Саме зараз.

Вони мовчки рушили знайомою стежкою.

Під ногами тихо шаруділо мокре листя.

Повітря пахло грибами, сирою корою й осіннім мохом.

Струмок, повз який вони проходили, сьогодні шумів якось глухо.

Наче вода втратила свою легкість.

Чим ближче вони підходили до священного дуба, тим сильніше Марта відчувала дивний неспокій.

Вона не могла пояснити його.

Та серце билося дедалі швидше.

Нарешті дерева розступилися.

Перед ними виріс старий дуб.

Його могутній стовбур здавався незмінним.

Та сьогодні Марта одразу помітила...

Щось було не так.

На корі з'явилися тонкі темні тріщини.

Ніби хтось провів по ній обвугленими пальцями.

Вона торкнулася дерева.

Кора була холодною.

Надто холодною.

— Артеме...

Він мовчки підійшов.

Його обличчя стало напруженим.

— Вона дісталася й сюди...

Марта подивилася на нього.

— Темрява?

Він кивнув.

— Межа слабшає.

Запала тиша.

Лише десь високо застукотів дятел.

І відразу змовк.

Марта опустила руку на священний камінь.

Він теж був холодним.

Несподівано земля ледь помітно здригнулася.

З верхівок смерек одночасно злетіла зграя ворон.

Їхній хрипкий крик рознісся над лісом.

Марта інстинктивно зробила крок назад.

У ту ж мить золотаве світло спалахнуло між деревами.

Берегині.

Вони з'являлися одна за одною.

Тихі.

Світлі.

Прекрасні.

Та сьогодні в їхніх очах не було спокою.

Вони дивилися на дуб.

Наче чекали.

Раптом одна з них повільно підняла руку.

І показала кудись за спину Марти.

Марта різко обернулася.

Позаду нікого не було.

Лише густий туман.

Але...

У цьому тумані повільно почала вимальовуватися темна людська постать.

Без обличчя.

Без рис.

Лише чорний силует.

Він стояв нерухомо.

І дивився прямо на Марту.

Вона не могла поворухнутися.

Відчувала тільки, як холод сковує все тіло.

— Не дивись на неї ! — різко крикнув Артем.

Його голос ніби розірвав невидимі пута.

Марта миттєво відвела погляд.

І тієї ж секунди силует зник.

Наче його ніколи й не було.

Ліс знову наповнився звуками.

Зашумів вітер.

Задзюркотів струмок.

Птахи несміливо заспівали.

Марта важко дихала.

— Що... це було?

Артем довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Вона вже перестала ховатися.

Марта підняла на нього очі.

— Вона хотіла мене вбити?

Артем повільно похитав головою.

— Ні.

Він подивився на священний дуб.

— Поки що...

Вона хоче, щоб ти сама зробила крок до неї.

І саме це найнебезпечніше.

Марта здригнулася.

Вона згадала сон.

Голос Соломії.

Темну постать.

І вперше по-справжньому зрозуміла.

Темрява не просто переслідує її.

Вона кличе її.

А десь високо над Карпатами сонце на мить пробилося крізь густі хмари.

Його промінь торкнувся старого дуба.

І лише на одну коротку мить темні тріщини на корі ніби відступили.

Артем тихо прошепотів:

— Ліс ще бореться...

І Марта зрозуміла.

Боротьба вже почалася.