Глава 40

Ніч опустилася на Карпати тихо.

Не було ні дощу, ні вітру.

Лише густий туман повільно стікав із гір, огортаючи смереки білою холодною ковдрою.

Будинок Артема світився єдиним теплим вікном серед темного лісу.

У каміні потріскували дрова.

Їхній запах змішувався з ароматом сушених трав, що висіли під стелею.

Марта сиділа біля вогню, загорнувшись у вовняний плед.

Перед нею лежала розгорнута книга.

Та вона вже вдруге перечитувала одну й ту саму сторінку.

Не пам'ятала жодного слова.

Думки поверталися лише до одного.

До Соломії.

До її усмішки.

До її останніх слів.

До Артема.

Вона підняла очі.

Його не було.

Двері до будинку були прочинені.

Холодне повітря повільно заходило всередину.

Марта тихо підвелася.

Вийшла на ґанок.

Артем стояв біля самого краю галявини.

Обличчям до лісу.

Нерухомо.

Наче когось слухав.

Вона повільно підійшла.

— Не спиться?

Він ледь усміхнувся.

— Уже давно.

Марта стала поруч.

Перед ними шуміли нічні Карпати.

Десь далеко ухнула сова.

Потім знову запанувала тиша.

— Про що думаєш? — тихо запитала вона.

Артем довго мовчав.

— Про те, що історія ніби знову повторюється.

Марта насторожилася.

— Через мене?

Він важко зітхнув.

— Через мій страх.

Вона мовчала.

— Колись я теж думав, що зможу всіх урятувати.

Його голос став тихішим.

— А потім зрозумів...

Не все залежить від нас.

Марта обережно торкнулася його руки.

— Але тепер ти не сам.

Він подивився на неї.

У його темно-карих очах вперше не було звичної відстороненості.

Лише втома.

І тепло.

— Дякую.

Це слово прозвучало так щиро, що Марті стало ніяково.

Вона усміхнулася.

— За що?

— За те, що не втекла.

Вона тихо засміялася.

— Пізно вже тікати.

Вони ще кілька хвилин мовчки дивилися на ліс.

І раптом Марта відчула дивний холод.

Не осінній.

Інший.

Він ніби торкнувся самого серця.

Вона здригнулася.

— Тобі холодно? — одразу запитав Артем.

— Ні...

Вона насупилася.

— Просто...

Наче хтось пройшов поруч.

Артем різко обернувся.

Його погляд ковзнув між деревами.

Туман повільно рухався між стовбурами.

Нічого.

І водночас...

Було відчуття, ніби за ними спостерігають.

Тієї ночі Марта довго не могла заснути.

Коли нарешті заплющила очі...

Вона знову опинилася в лісі.

Але цього разу він був іншим.

Не таким, як завжди.

Смереки стояли чорні.

Без жодної голки.

Земля була сірою.

Струмок пересох.

Стояла мертва тиша.

Марта повільно йшла вперед.

— Артеме...

Ніхто не відповів.

— Є хтось?

Лише туман.

Раптом попереду з'явилася жіноча постать.

Соломія.

Вона стояла спиною.

Марта швидко рушила до неї.

— Соломіє!

Жінка повільно обернулася.

Але це була не вона.

Її обличчя було темним.

Наче складеним із густої тіні.

Очей не було.

Лише дві чорні порожнечі.

Марта завмерла.

Постать усміхнулася.

І голосом Соломії тихо промовила:

— Ти запізнилася...

Земля під ногами Марти почала тріскатися.

Із тріщин поповз густий чорний туман.

Він швидко обплітав її ноги.

Не давав зробити й кроку.

Марта намагалася вирватися.

Даремно.

Темрява піднімалася все вище.

До колін.

До пояса.

До грудей.

Вона не могла вдихнути.

І саме тоді десь далеко пролунав голос.

Справжній.

Теплий.

Знайомий.

— Марто!

Усе навколо розсипалося.

Вона різко сіла на ліжку.

Важко дихаючи.

У кімнаті ще панувала ніч.

Поряд навпочіпки сидів Артем.

Його руки лежали на її плечах.

— Тихо...

Тихо...

Це був лише сон.

Марта не одразу зрозуміла, де вона.

Серце шалено калатало.

— Я...

Вона ковтнула повітря.

— Вона була там...

Артем уважно дивився їй у вічі.

— Хто?

— Не знаю...

Спочатку я думала, що це Соломія.

Але...

Вона похитала головою.

— Це була не вона.

Обличчя Артема стало серйозним.

— Вона вже намагається дістатися до тебе.

Марта відчула, як по спині пробіг холод.

— Через сни?

Він кивнув.

— Темрява не завжди приходить силою.

Іноді вона приходить сумнівом.

Страхом.

Болем.

Вона шукає найслабше місце.

Запала тиша.

За вікном почав здійматися вітер.

Він тихо гойдав верхівки смерек.

А десь зовсім поруч, ніби у відповідь, пролунав легкий шелест.

Марта перевела погляд до панорамного вікна.

На самому краю галявини стояли Берегині.

Їхні золотаві постаті ледь світилися крізь туман.

Їх було багато.

Більше, ніж будь-коли раніше.

Вони не дивилися на будинок.

Вони дивилися в глибину лісу.

Наче чекали.

Наче знали...

Що зовсім скоро станеться те, чого чекали десятки років.