Глава 38

В хаті знахарки ще довго ніхто не промовляв ні слова.

Полум'я в печі повільно догорало.

За вікном усе так само стояв густий осінній туман.

Здавалося, навіть він слухав розповідь про ту далеку ніч.

Марта сиділа нерухомо.

Її погляд був прикутий до вогню.

Перед очима знову й знову поставала Соломія.

Її усмішка.

Її слова.

«Пообіцяй мені...»

Вона мимоволі подивилася на Артема.

Тепер вона бачила його зовсім інакше.

Не загадкового чоловіка, який жив сам серед Карпат.

Не мовчазного Хранителя.

А людину, яка майже століття щодня носила в серці один-єдиний біль.

І жодного разу не порушила слова, даного коханій.

Марта тихо прошепотіла:

— Мені дуже шкода...

Артем не одразу відповів.

Його очі були прикуті до полум'я.

— Не треба.

— Але...

Він повільно похитав головою.

— Якби можна було повернутися в ту ніч...

Він замовк.

Марта чекала.

— Я все одно дав би їй ту саму обіцянку.

У Марти стиснулося серце.

Вона зрозуміла.

Він не жалкував.

Бо для нього виконати її останнє прохання було єдиним способом і далі залишатися поруч із Соломією.

Нехай навіть лише в пам'яті.

Знахарка повільно підвелася.

Підійшла до маленького вікна.

Довго дивилася на туман.

Потім тихо сказала:

— Вона й досі тут.

Марта теж подивилася у вікно.

— Соломія?

Стара жінка кивнула.

— Вона ніколи не залишала цих гір.

Іноді мені здається, що я чую її сміх.

Іноді — її голос.

А іноді...

Вона дивиться на нас очима Берегинь.

Марта мовчала.

Тепер ці слова вже не здавалися їй дивними.

Коли вони вийшли надвір, туман став ще густішим.

Повітря було прохолодним і вологим.

На гілках смерек блищали дрібні краплини.

Вони мовчки рушили до машини.

Знахарка залишилася стояти на ґанку.

— Артеме.

Він обернувся.

— Бережи її.

Його погляд став серйозним.

— Берегтиму.

Стара жінка подивилася вже на Марту.

— А ти...

Навчися довіряти лісові.

Бо дуже скоро він попросить від тебе більше, ніж будь-коли.

Марта хотіла щось запитати.

Та знахарка вже повернулася до хати.

Двері тихо зачинилися.

Дорогою вони майже не говорили.

Машина повільно спускалася звивистою дорогою.

Туман то розступався, то знову огортав усе навколо.

Раптом Артем зупинив машину.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Що сталося?

Він мовчки вказав уперед.

На узліссі стояв великий олень.

Той самий.

З могутніми розлогими рогами.

Він дивився просто на Марту.

Довго.

Спокійно.

Потім повільно зробив кілька кроків до дороги.

Зупинився.

І несподівано схилив голову.

Так само, як того дня.

Марта відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Це...

Артем ледь усміхнувся.

— Він вітає тебе.

— Чому?

— Бо тепер ти знаєш правду.

Олень ще мить дивився на неї.

Потім безшумно розвернувся й зник між смереками.

Наче його й не було.

Машина рушила далі.

За вікном знову пропливали темні дерева.

І раптом Марта тихо запитала:

— Артеме...

— Так?

— Ти коли-небудь переставав її любити?

Він навіть не задумався.

— Ніколи.

Відповідь прозвучала так спокійно, що в ній не було ні краплі сумніву.

Марта відвернулася до вікна.

Вона не відчула ревнощів.

Лише глибоку повагу.

Бо зрозуміла: справжнє кохання не зникає.

Воно лише змінює форму.

Іноді...

Стає обіцянкою.

Коли вони під'їхали до будинку, туман почав повільно розсіюватися.

Крізь нього пробився тонкий промінь осіннього сонця.

Він освітив старий дерев'яний будинок, панорамне вікно й високі смереки навколо.

Артем раптом завмер.

Його погляд був спрямований кудись у ліс.

Марта теж подивилася туди.

Спочатку вона нічого не побачила.

А потім...

Між деревами на мить промайнула темна людська постать.

Вона була нерухомою.

Лише мить.

І одразу зникла.

— Артеме...

Він не відповів.

Його рука повільно стиснулася в кулак.

— Вона не відступить...

І вперше за весь час Марта почула в його голосі те, чого не було ніколи.

Тривогу.