Глава 35

Ранок прийшов до гір тихо.

Не світанком.

Не сонцем.

Спочатку — запахом.

Марта розплющила очі й ще кілька секунд не могла зрозуміти, де вона. У кімнаті пахло деревиною, висушеними травами, старим будинком і свіжим запахом карпатського ранку, що просочувався крізь нещільно зачинене віконце на веранді.

Десь далеко шуміла річка.

За вікном стиха перегукувалися птахи.

Камін давно згас, але деревина ще тримала нічне тепло.

Вона повільно сіла на ліжку.

На підвіконні лежав тонкий промінь сонця.

За ним кружляли дрібні порошинки пилу.

Здавалося, сам будинок ще не прокинувся остаточно.

Марта усміхнулася.

Учорашній вечір усе ще жив у пам'яті.

Зоряне небо.

Гаряче горнятко трав'яного чаю.

Теплий вовняний плед.

Тиша, яка не лякала.

І Артем поруч...

Без зайвих слів.

Без пояснень.

Лише поруч.

Від цієї думки всередині стало якось спокійно.

Вона швидко вдягнулася й спустилася вниз.

Артем уже був на кухні.

На столі стояла чавунна сковорода, а поруч парував чайник.

— Доброго ранку, — усміхнулася Марта.

Він підняв голову.

— Доброго.

Його волосся було ще трохи вологим після ранкового вмивання, а дві довгі коси лежали на плечах.

— Сідай.

За кілька хвилин вони вже снідали.

Яєчня з білими грибами.

Домашній сир.

Свіжий хліб.

Запашний чай із чебрецю, м'яти та шипшини.

За вікном повільно хиталися смереки.

— Гарний сьогодні день, — тихо сказала Марта.

— Так.

Він подивився у вікно.

— Ліс сьогодні спокійний.

Вона вже навчилася не дивуватися таким словам.

Для Артема ліс був не просто місцем.

Він говорив про нього так, ніби про живу істоту.

Після кількох хвилин мовчання він відклав кухоль.

— Мені треба ненадовго піти.

— Далеко?

— Недалеко.

— Надовго?

— Години на дві.

Марта кивнула.

— Добре.

Він уважно подивився на неї.

— Не виходь далеко від будинку.

— Через темряву?

— Через усе.

Вона хотіла ще щось запитати.

Але Артем уже підвівся.

Одягнув темно-зелену куртку.

Поправив ремінь із ножем.

На мить затримався біля дверей.

— Якщо щось відчуєш...

Вона усміхнулася.

— Покличу ліс?

 Артем тихо засміявся.

— Він почує.

Двері зачинилися.

І будинок залишився дивовижно тихим.

Спочатку Марта просто сиділа біля вікна.

Дивилася, як вітер перебирає верхівки смерек.

Потім зробила собі ще чаю.

Прочитала кілька сторінок старої книги, що лежала на полиці.

Але думки весь час поверталися до Соломії.

До знахарки.

До оленя.

До слів старого діда.

«Знову повернулася... Ліс пам'ятає.»

Вона важко зітхнула.

— Треба перестати думати...

Її погляд ковзнув по кімнаті.

Будинок був старим, але охайним і доглянутим. Здавалося, Артем дбав про кожну річ у ньому. Лише на полицях за ці кілька днів устиг осісти тонкий шар пилу.

Марті стало трохи ніяково сидіти без діла.

— Ну, хоч чимось займуся, — тихо пробурмотіла вона.

Взявши ганчірку, Марта почала витирати пил із полиць.

Обережно переставляла старі книги.

Глиняні глечики.

Дерев'яні різьблені фігурки.

Сушені трави.

Будинок ніби відкривав їй себе поступово.

Нічого зайвого.

Кожна річ мала своє місце.

Потім вона підійшла до старого дерев'яного комода.

Він стояв біля стіни, трохи потемнілий від часу.

Масивний.

З потертою латунною ручкою.

Марта висунула верхню шухляду.

У ній лежали старі свічки.

Сірники.

Кілька клаптів полотна.

У другій — акуратно складені рушники.

У третій...

Нічого.

Вона вже хотіла зачинити її.

Але раптом почула дивний звук.

Наче деревина всередині була порожньою.

Марта нахилилася.

Постукала пальцями.

Справді.

Дно звучало інакше.

— Дивно...

Вона уважно провела рукою по внутрішній стінці.

Пальці намацали маленький виступ.

Ледь помітний.

Якби не випадковість — вона ніколи б його не знайшла.

Обережно натиснула.

Тихо клацнуло.

І частина дерев'яного дна повільно піднялася.

Марта завмерла.

Перед нею відкрилася невелика схованка.

У ній лежав лише один предмет.

Старий пожовклий конверт.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

Наче боялася навіть торкнутися.

Конверт був сухий.

Краї вже трохи обсипалися.

На ньому не було жодного напису.

Марта дуже обережно відкрила його.

Всередині лежала фотографія.

Стара.

Чорно-біла.

Вона повільно витягла її.

І світ ніби на мить завмер.

На фотографії стояли дві молоді дівчини.

У вишитих сорочках.

З довгими косами.

Позаду — карпатські гори.

Одна з них усміхалася.

Друга дивилася прямо в об'єктив дуже спокійними, глибокими очима.

Марта відчула, як серце почало битися швидше.

— Соломія...

Вона впізнала її миттєво.

Ті самі очі.

Те саме обличчя.

Саме такою вона приходила у видіннях.

Живою.

Молодою.

Поруч стояла інша дівчина.

Дуже схожа.

Тільки старша.

Її обличчя здавалося знайомим.

Невловимо знайомим.

— Де я тебе бачила?..

Марта довго вдивлялася.

Хвилина.

Друга.

Третя.

Раптом пам'ять ніби відчинила давно замкнені двері.

Літній день.

Будинок бабусі.

Запах яблук.

Старий сімейний альбом.

Пожовклі сторінки.

І фотографія молодої дівчини.

Підпис:

«Ганна. 1935 рік.»

Марта різко вдихнула.

Ні...

Не може бути...

Вона знову подивилася на фотографію.

Ті самі очі.

Риси обличчя.

Та сама усмішка.

— Прабабуся...

Її ноги стали ватними.