Глава 34

Дорога до будинку промайнула майже непомітно.

Сонце вже торкалося верхівок смерек, розливаючи по схилах тепле золото. Осінній день поволі згасав, залишаючи після себе ту особливу тишу, яка буває лише високо в горах Карпат.

Марта заглушила двигун BMW й ще кілька секунд сиділа, не поспішаючи виходити.

Перед очима знову промайнув олень.

Його спокійний погляд.

Повільно схилена голова.

І слова Артема.

«Він дозволив».

Вона так і не зрозуміла, що саме він мав на увазі.

Та чомусь більше не відчувала страху.

Лише дивне, майже невловиме відчуття, ніби ліс перестав дивитися на неї як на чужу.

— Ходімо, — тихо сказав Артем, забираючи пакети із заднього сидіння.

Будинок зустрів їх знайомим запахом деревини

Усередині було прохолодніше, ніж надворі.

Марта занесла продукти на кухню й почала викладати їх на стіл.

Буряк.

Капусту.

Моркву.

Цибулю.

Картоплю.

Домашню сметану

Вона провела долонею по великому качану капусти й усміхнулася.

— Здається, сьогодні без борщу нам уже не відкрутитися.

Артем глянув на продукти.

— Схоже на те.

— Тільки є одна проблема.

Він підняв очі.

— Яка?

— Я не знаю, чи ти взагалі вмієш варити борщ.

— Вмію.

— Справді?

— Спробуєш — скажеш.

— То що?Ти готуєш, а я допомагаю з овочами.                           Артем, дістав із шафи великий чавунний казан.

— Домовились!

І уперше за довгий час усміхнувся.

Невдовзі в казані вже тихо кипіла вода.

Артем поклав туди свинячі реберця, кілька горошин чорного перцю й лавровий лист.

По кухні відразу поплив теплий, домашній аромат.

Марта сперлася ліктями на стіл.

— Ти все це пам'ятаєш без рецепта?

— Так.

— Хто навчив?

Він на мить замовк.

— Мама.

Після цих слів знову запала тиша.

Не важка.

Просто спокійна.

Марта мовчки взяла до рук буряк.

Ніж легко ковзнув по темно-червоній шкірці.

— Мене теж мама навчила, — тихо сказала вона. — А потім... бабуся.

Вона усміхнулася сама до себе.

— У дитинстві мені здавалося, що борщ найсмачніший саме наступного дня.

— Це правда.

— Значить, не тільки в нас так було.

Артем кивнув.

Вони більше нічого не сказали.

Лише працювали поруч.

Марта натирала буряк на великій тертці, різала тонкою соломкою капусту й чистила картоплю. Артем тим часом нарізав цибулю та натирав моркву.

Кухню наповнювали звуки, які дивним чином заспокоювали.

Легкий стукіт ножа по дошці.

Шурхіт овочевої шкірки.

Тихе кипіння казана.

І потріскування дров у плиті.

Наче сам будинок із задоволенням слухав цю просту домашню симфонію.

Раптом Марта відкрила невелику дерев'яну шафку.

На верхній полиці стояла скляна баночка.

Усередині — великі сушені білі гриби.

Вона відкрутила кришку.

І завмерла.

Назовні вирвався густий аромат.

Теплий.

Лісовий.

Трохи терпкий.

Наче в банці збереглися не гриби, а сама осінь.

Запах сухого листя.

Моху.

Сонця, що цілий день гріло карпатський ліс.

І старих смерек після дощу.

Марта заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Неймовірно...

Артем озирнувся.

— Білі.

Сам сушив.

— Я ніколи не відчувала такого запаху.

— Магазинні так не пахнуть.

Вона дістала кілька грибів.

— Додамо?

Він кивнув.

— Обов'язково.

За кілька хвилин вони вже тихо шкварчали разом із цибулею й морквою на гарячій сковороді.

До грибного аромату додався солодкуватий запах буряка.

Часник.

Томат.

Запашний перець.

Кухня наповнилася таким теплом, що Марта сама не помітила, як почала почуватися тут удома.

Коли борщ нарешті був готовий, за вікном уже починали густішати сутінки.

Марта поставила на стіл дві великі глибокі тарілки.

Артем мовчки поклав поруч свіжий чорний хліб.

Домашню сметану.

Подрібнений кріп.

Вона взяла ложку.

Обережно скуштувала.

Заплющила очі.

Смак був насичений.

Теплий.

З легкою солодкістю буряка.

Із приємною кислинкою.

З ароматом білих грибів, який ніби продовжував смак осіннього лісу.

Вона мовчала ще кілька секунд.

Потім усміхнулася.

— Ну?

— Це... неймовірно.

Артем підняв брову.

— Справді.

Вона взяла ще одну ложку.

— Я, мабуть, ще ніколи не їла такого смачного борщу.

— Перебільшуєш.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Він... справжній.

Не знаю, як це пояснити.

Наче в ньому є смак усього, що я сьогодні бачила.

Гір.

Лісу.

Осені.

Артем тихо усміхнувся.

— Значить, усе вдалося.

Коли посуд уже був вимитий, а камін тихо потріскував у вітальні, надворі остаточно стемніло.

Артем виніс на ґанок два великі вовняні карпатські пледи.

Один мовчки простягнув Марті.

Вона вдячно загорнулася в нього.

Вовна була трохи шорсткою, але неймовірно теплою.

У руках вони тримали великі керамічні горнятка.

Гарячий чай пахнув чебрецем, м'ятою, материнкою, сушеними яблуками й кількома ягодами шипшини.

Пара повільно здіймалася в прохолодне вечірнє повітря.

Вони сіли поруч на широку дерев'яну лаву.

Попереду темніли Карпати.

Над ними висів великий срібний місяць.

А небо...

Марта ще ніколи не бачила стільки зірок.

Здавалося, хтось розсипав їх тисячами по темно-синьому оксамиту.

Десь далеко внизу мерехтіли поодинокі вогники села.

З лісу долинав ледь чутний шелест верхівок смерек.

Більше не було жодного звуку.

— Тут така тиша... — пошепки сказала Марта.

— Це не тиша, — так само тихо відповів Артем.

Вона повернулася до нього.

— А що тоді?

Він подивився на темні гори.

— Це Карпати дихають.