Глава 33

У хаті запала тиша

Здавалося, навіть вогонь у печі став потріскувати тихіше.

Марта повільно перевела погляд на Артема.

Він не дивився ні на неї, ні на знахарку. Лише мовчки тримав у долонях теплу глиняну чашку. Його обличчя було спокійним, але щось у цьому мовчанні було таким важким, що Марта не наважувалася більше нічого сказати.

Нарешті вона тихо запитала:

— Хто вона?

Знахарка відповіла не одразу.

Вона дивилася у вогонь так, ніби бачила в ньому далекі роки.

— Людина, яка дуже любила ці гори.

Після короткої паузи вона додала:

— І людина, яку дуже любили ці гори.

Марта чекала.

Їй здавалося, зараз вона почує відповідь.

Але знахарка лише повільно похитала головою.

— Ні... Не сьогодні.

— Чому?

— Бо якби я розповіла тобі все сьогодні, ти б не повірила.

Марта мовчала.

— А якби й повірила... — тихо продовжила знахарка, — то ця правда принесла б тобі більше страху, ніж відповідей.

У хаті запала тиша.

Десь за стіною зашелестіло листя.

Крізь маленьке вікно пробилося сонячне проміння й лягло золотавою смугою на дерев'яну підлогу.

— Ліс уже відкрив тобі перші двері, — сказала знахарка, дивлячись просто на Марту. — Другі ти повинна відчинити сама.

— Але як?

Жінка ледь усміхнулася.

— Не шукай їх.

Вони самі знайдуть тебе.

Марта опустила очі.

Запитань ставало дедалі більше.

Відповідей майже не було.

Наче кожна з них стояла за ще одними зачиненими дверима.

Знахарка простягнула руку й обережно торкнулася Мартиної долоні.

— Ті постаті, в довгих білих сорочках, що ти бачила, 

Вони справжні.

Марта ледь здригнулася.

— То це були не видіння?

- Так, це були не видіння. Це були Берегині. Вони допомагають Хранителю охороняти ліс, природу й тварин. Але для звичайної людини вони можуть бути небезпечні.
— Чому вони показались саме мені? — запитала Марта

Знахарка мовчала довше, ніж зазвичай.

Потім тихо відповіла:

— Бо ліс тебе впізнав.

Марта насупилася.

— Чому?

— На це питання я сьогодні не відповім.

— Чому всі навколо тільки й кажуть: «ще не час»?

У голосі Марти вперше прозвучала втома.

Знахарка не образилася.

Навпаки.

Її очі стали ще теплішими.

— Бо є знання, які не можна просто передати словами.

До них потрібно дорости.

Інакше вони стають тягарем.

Марта важко зітхнула.

— Виходить, мені знову чекати?

— Ні.

Жити.

Саме життя приведе тебе до відповідей.

Артем уперше за весь цей час підняв очі.

Подивився на знахарку.

Вона лише ледь кивнула йому.

Наче між ними відбулася ще одна, безмовна розмова.

Після цього вже ніхто нічого не говорив.

Лише чай повільно вистигав у чашках.

Коли вони вийшли надвір, сонце вже піднялося високо над горами.

Після короткого нічного дощу повітря стало прозорим, майже кришталевим.

Здавалося, можна було роздивитися кожну смереку на далеких схилах.

Від дерев ішов терпкий запах нагрітої смоли.

Під ногами тихо шаруділо сухе листя.

Марта озирнулася на хатину.

Знахарка стояла на ґанку.

Не махала рукою.

Лише дивилася їм услід.

А поруч із її ногами, ліниво обвивши лапи пухнастим рудим хвостом, сидів кіт.

Він уважно дивився на Марту своїми бурштиновими очима.

Наче теж запам'ятовував її.

До села вони їхали мовчки.

Марта міцно тримала кермо.

Перед очима знову й знову виникало одне ім'я.

Соломія.

Вона ніколи не чула його раніше.

І все ж здавалося, ніби десь у глибині пам'яті воно давно чекало, поки його вимовлять уголос.

Дорога плавно спускалася між пагорбами.

Сонце золотило крони буків.

На узбіччях синіли пізні дзвіночки, а вітер тихо гнав опале листя вздовж дороги, змушуючи його кружляти в м’якому бурштиновому світлі осіннього сонця.

Невеликий магазин стояв майже на виїзді із села.

Біля входу кілька жінок тихо розмовляли між собою.

Поряд був старий дерев'яний паркан, а на лавці під розлогою грушею сидів сивий дід у старому темному капелюсі.

Його погляд був спрямований кудись удалину.

Марта заглушила двигун.

— Я швидко, — сказала вона Артемові.

Він лише кивнув.

  Купивши все необхідне Марта вийшла з магазину, притискаючи до себе паперовий пакет із продуктами.

Село жило своїм звичним, неспішним життям. Десь неподалік гавкав собака, біля сусіднього двору голосно перегукувалися гуси, а над дахами будинків ліниво здіймався тонкий сизий дим.

Сивий дід усе ще сидів на старій лавці біля магазину.

Його погляд був спрямований кудись удалину, ніби він дивився не на дорогу, а значно далі — туди, куди звичайній людині не зазирнути.

Коли Марта проходила повз, він тихо промовив:

— Знову повернулася...

Вона зупинилася.

— Ви до мене?

Старий повільно підвів очі.

У них було щось дивне — спокій, що приходить лише з дуже довгими роками.

— Ви мене знаєте? — несміливо запитала Марта.

Він ледь усміхнувся.

— Ні...

На мить замовк, ніби дослухаючись до чогось невидимого.

— Але ліс пам'ятає.

Марта хотіла ще щось сказати.

Та в цей момент за її спиною грюкнули двері магазину.

Вона мимоволі озирнулася.

Минуло лише кілька секунд.

Коли ж знову подивилася на лавку, вона вже була порожньою.

Старого ніде не було.

Марта повільно обвела поглядом вулицю.

Ліворуч тягнулася вузька дорога між хатами, праворуч шуміли високі яблуні.

Не було видно нікого.

Наче він просто... Зник. 

Або його тут і не було.

Вона ще кілька секунд стояла нерухомо.

Потім мовчки попрямувала до автомобіля.

Назад вони їхали вже знайомою дорогою.

Пакети тихо шаруділи на задньому сидінні.