Глава 31

На зворотному шляху Артем ішов попереду, а Марта мовчки ступала слідом, намагаючись упорядкувати думки після того, що сталося.

Сонце вже почало поволі схилятися до західних схилів, але ще щедро заливало ліс теплим золотавим світлом. Воно ковзало по стовбурах смерек, запалювало міддю букове листя й м'яко торкалося гірських вершин, що здіймалися далеко попереду.

   Марта не відставала від Артема, але думками все ще залишалася біля старого дуба.

Перед очима раз у раз спалахували уривки видіння.

Темне волосся дівчини.

Нереальний холод, що діставав казалось саму душу.

Її голос.

"Пообіцяй мені..."

Вона мимоволі потерла долонею зап'ясток — те саме місце, за яке кілька хвилин тому так різко схопив її Артем.

Його дотик досі ніби залишився на шкірі.

Попереду неквапливо крокував сам Артем.

Він ішов мовчки, дивлячись під ноги, і Марта помітила те, чого раніше не бачила.

Його плечі.

Вони завжди здавалися їй міцними.

Але сьогодні...

Сьогодні вони здавалися втомленими.

Наче людина, яка вже дуже давно не дозволяла собі відпочити.

  -Це була та дівчина... правда? — тихо запитала Марта.

Артем на мить спинився.

Його плечі ледь помітно напружилися.

— Так.

— Та, яку я бачила біля дуба...

Він мовчки кивнув.

— Вона була дуже важливою для тебе?

Артем довго не відповідав.

— Більш ніж важливою...

Ліс навколо жив своїм життям.

Сонце просіювалося крізь крони, вітер легко гойдав гілки, десь високо озвався сойка, а поруч із дорогою тоненьким струмком дзюрчала вода, прозора, мов скло.

Марта нахилилася, зачерпнула долонею холодної води й змочила обличчя.

Вода була крижана.

Вона всміхнулася.

— Тепер розумію, чому тут усе таке... живе.

Артем озирнувся.

— Ліс відчуває людей.

— Це ти вже казав.

— Ні.

Він подивився їй просто в очі.

— Тоді ти не повірила.

Марта хотіла заперечити.

Але не змогла.

Бо тепер вірила.

Коли вони повернулися до будинку, сонце вже торкалося верхівок дерев.

Двір був залитий м'яким бурштиновим світлом.

Дровітня пахла свіжо розколотою деревиною.

На ґанку лежав рудий кіт, який ліниво розплющив одне око, подивився на них і знову згорнувся клубком.

— У тебе ще й кіт є? — здивувалася Марта.

Артем ледь усміхнувся.

— Ні.

— Тоді чий він?

— Місцевий, переодично приходить на гостини.

Марта тихо засміялася.

— Навіть коти тебе знаходять.

— Або цей будинок.

Вона поглянула на старі дерев'яні стіни.

На панорамне вікно, у якому відбивалося осіннє небо.

На ґанок, який уже став таким знайомим.

І раптом усвідомила дивну річ.

Вона перестала сприймати цей будинок як чужий.

Усередині було тепло.

Камін ще зберігав жар від ранку.

Артем мовчки підкинув кілька поліниць.

За хвилину полум'я знову ожило.

Воно тихо потріскувало, відкидаючи на дерев'яні стіни золотаві відблиски.

Марта повісила куртку.

Поставила чайник.

Зробила все настільки природно, що лише потім зрозуміла...

Вона поводилася так, ніби живе тут уже давно.

— Чай? — запитала вона.

— Якщо не важко.

— Уже й не  питаю, який саме будеш,

Він підняв брову.

— Бо знаю відповідь.

— І яка ж?

— Ти все одно скажеш: "Байдуже."

У куточках його губ майнула усмішка.

— Майже.

Марта тихенько засміялася.

Цей сміх прозвучав так легко, що навіть вона сама здивувалася.

Ще кілька днів тому їй було страшно залишатися з цим чоловіком наодинці.

А тепер...

Тепер мовчання між ними вже не тиснуло.

Воно стало затишним.

За вікном сонце повільно ховалося за горами.

Кімната наповнювалася теплими помаранчевими барвами.

Марта поставила на стіл дві чашки запашного трав’яного чаю — з чебрецем і м’ятою.

Сіла навпроти Артема.

Деякий час вони просто мовчки пили чай.

І ця тиша була дивовижною.

Не порожньою.

А спокійною.

Наче їм не потрібно було шукати слова.

Раптом Марта згадала.

— Ти сказав... що хранителі давали там обіцянки.

— Так.

— А якщо...

Вона трохи завагалася.

— Якщо хтось порушував свою?

Артем повільно поставив чашку.

Полум'я в каміні тихо тріснуло.

— Не порушував.

— Чому?

Він довго дивився на вогонь.

— Бо тоді ліс перестав би бути лісом.

Марта насупилася.

— Я не розумію.

— І добре.

Вона хотіла образитися.

Але в його голосі не було зверхності.

Лише втома.

Наче він дуже хотів усе пояснити...

Та ще не настав час.

За вікном поволі згущувалися вечірні сутінки, огортаючи ліс м’якою синюватою тінню.

Марта перевела погляд на панорамне вікно.

У склі вже відбивалися язики полум'я.

І на мить їй здалося...

Ніби між деревами, далеко за будинком, хтось стоїть.

Висока жіноча постать у світлому одязі.

Нерухома.

Вона кліпнула.

Постать зникла.

— Артеме...

Він одразу повернув голову.

— Що?

— Там...

Марта показала рукою на вікно.

— Мені здалося, що я когось побачила.

Артем повільно перевів погляд у сутінки за склом.

Його обличчя стало серйозним.

— Що саме ти бачила?

— Жінку.

У світлому.

Вона стояла між деревами.

Запала тиша.

Так довго Артем не мовчав уже давно.

Коли він нарешті заговорив, його голос був майже пошепки.

— Якщо ліс почав показувати її тобі... значить, часу в нас значно менше, ніж я думав.