Глава 29

Марта майже не спала.

Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею знову виникала стара пожовкла фотографія.

Артем.

Та сама дівчина.

«Осінь 1937. Назавжди разом.»

Тридцять сьомий...

Ця дата не давала їй спокою. Якщо фотографія справжня, то Артему мало бути вже далеко за сто років.

А він...

Він виглядав не старшим за тридцять п'ять.

Марта перевернулася на інший бік.

Сон більше не приходив.

Ранок народжувався повільно.

Карпати ще спали під густим молочно-білим туманом.

Верхівки смерек ледь проглядали крізь нього, ніби темні острови серед безкрайнього моря.

Після нічної бурі повітря стало кришталево чистим.

Пахло мокрою корою, хвоєю, холодним камінням і свіжістю гірської річки, що шуміла десь унизу.

Будинок тихо поскрипував, ніби теж прокидався разом із лісом.

Марта накинула теплий светр і вийшла на кухню.

Камін ще зберігав тепло.

На плиті стояв чайник.

Поруч лежала записка.

Лише кілька слів, написаних чітким рівним почерком.

«Поснідай.»

Вона мимоволі усміхнулася.

У цьому була вся його турбота.

Без зайвих слів.

Без запитань.

Без пояснень.

Вона приготувала чай, відрізала шматок домашнього хліба, який вони купили в селі, і ще довго дивилася у панорамне вікно.

Туман повільно відступав.

І разом із ним із сірої імли почала вимальовуватися постать Артема.

Він працював біля старого паркану.

Мовчки.

Зосереджено.

Після нічного удару одна з дубових дощок тріснула майже навпіл.

Артем уже зняв пошкоджену дошку й тепер прилаштовував нову.

Його рухи були впевненими й точними.

Так рухаються люди, які звикли робити все власними руками.

Марта ще кілька хвилин спостерігала за ним.

Потім глибоко вдихнула й вийшла надвір.

Ранковий холод одразу торкнувся обличчя.

— Допомогти?

Артем навіть не обернувся.

— Я впораюся.

— Я не сумніваюся.

Вона підійшла ближче.

— Але вдвох буде швидше.

Він нарешті глянув на неї.

Довго мовчав.

Наче зважував щось.

Потім поглядом вказав на дошку.

Це було його «добре».

Марта усміхнулася.

Вона притримувала дошку, поки Артем забивав цвяхи.

Молоток глухо лунав у ранковій тиші.

Десь високо над лісом прокричав яструб.

Зі схилу долинув шум гірського потоку.

Світ навколо здавався таким звичайним.

І водночас Марта вже знала — ця звичайність лише оманлива оболонка.

Коли останній цвях став на місце, Артем провів долонею по новій дошці.

Наче перевіряв не міцність дерева.

А щось значно важливіше.

— Ти давно тут живеш?

Запитання прозвучало тихо.

Він не відповів одразу.

Погляд ковзнув у бік лісу.

— Довше, ніж хотів би.

Марта уважно дивилася на нього.

— Через неї?

Артем зрозумів, про кого вона говорить, навіть без пояснень.

Його обличчя майже не змінилося.

Лише в очах на мить промайнув знайомий біль.

— Через обіцянку.

Вона хотіла запитати ще.

Хто вона?

Яку обіцянку?

Чому саме він?

Але промовчала.

Бо відчувала — ще не час.

Вони повільно рушили до будинку.

У кімнаті знову запала тиша.

Лише дрова потріскували в каміні.

І цього разу Марта не поставила більше жодного запитання.

Бо зрозуміла...

Іноді мовчання може розповісти значно більше, ніж будь-які слова.

инку.

Та раптом Артем різко зупинився.

Настільки різко, що Марта мало не врізалася йому в спину.

— Що сталося?

Він не відповів.

Лише дивився вниз.

Марта простежила за його поглядом.

Біля старої колоди, яка лежала неподалік ґанку ще, мабуть, із часу побудови будинку, деревина була розсічена тонкими темними лініями.

Вони складалися у дивний знак.

Коло.

Усередині — три переплетені гілки, схожі на коріння.

Саме цей символ.

Вона вже бачила його.

У своїх снах.

На камені в лісі.

І в тому дивному видінні.

— Артеме...

Її голос затремтів.

— Це ж...

— Знаю.

Він повільно опустився навколішки й торкнувся символу кінчиками пальців.

Деревина була теплою.

Наче знак випалили лише кілька хвилин тому.

Артем повільно підвівся.

Його обличчя стало незвично серйозним.

В очах зник навіть той крихітний спокій, який Марта навчилася в них помічати.

Він подивився на ліс.

Потім на неї.

І тихо сказав:

— Ми більше не маємо часу.

За смереками раптом здійнявся вітер.

Верхівки дерев захиталися майже одночасно.

Наче сам ліс почув ці слова.

І відповів.