Глава 28

  Темрява поглинула будинок так раптово, що Марта мимоволі затамувала подих.

Ще секунду тому вогонь весело танцював у каміні, відкидаючи теплі відблиски на дерев'яні стіни, а тепер залишився лише запах диму й густий морок, у якому навіть власних долонь не було видно.

За вікнами завивав вітер.

Він ковзав поміж смереками, чіплявся за дах, тихо свистів у щілинах старого будинку.

Десь далеко глухо гримів грім.

— Не рухайся, — тихо сказав Артем.

Його голос звучав зовсім поруч.

Спокійний.

Упевнений.

І чомусь саме це заспокоювало більше, ніж будь-яке світло.

Марта почула, як він дістав із полиці старовинний ліхтар.

За мить тьмяне полум'я свічки освітили кімнату золотавим світлом.

Тіні ожили.

Здавалося, вони рухаються окремо від людей.

Артем мовчки підійшов до вхідних дверей.

Долонею торкнувся різьбленого знака над одвірком.

Заплющив очі.

Кілька секунд стояв нерухомо.

Потім повільно видихнув.

— Поки що не зайде.

— Хто?

— Той, хто стукав.

Вона відчула, як по спині пробіг холод.

— Чому?

— Бо дім ще тримає захист.

Слово «ще» різонуло її сильніше за все інше.

— А якщо перестане?

Артем не відповів.

Лише відвів погляд.

Минуло близько години.

Буря поступово відходила в гори.

Світло повернулося так само несподівано, як і зникло.

Лампочки коротко блимнули.

Камін Артем розпалив знову.

Будинок наповнився теплом.

Та відчуття безпеки так і не повернулося.

Марта довго сиділа біля полум'я, дивлячись, як язики вогню повільно поглинають сухі поліна.

Поки Артем вийшов надвір, Марта підійшла до книжкової полиці. Її погляд зупинився на старій книзі. Палітурка була потерта часом, а між сторінками виднілася тонка висушена гілочка чорниці, що правила за закладку.

Вона обережно відкрила книгу саме на тому місці.

Із пожовклих сторінок безшумно вислизнула стара фотографія.

Серце пропустило удар.

На світлині стояв Артем.

Той самий.

Ні на день старший.

Поруч із ним усміхалася молода дівчина.

Довге темне волосся спадало на плечі.

Світлі очі дивилися просто в об'єктив.

На ній була вишита сорочка.

Саме вона.

Та сама дівчина.

Та, яку Марта бачила у своєму дивному сні.

На звороті фотографії акуратним жіночим почерком було написано лише два слова:

"Осінь 1937 Назавжди разом."

— Не чіпай.

Голос Артема пролунав так несподівано, що Марта здригнулася.

Вона повільно обернулася.

Він стояв у дверях.

І вперше за весь час вона побачила в його очах не холод.

Не силу.

Не втому.

А біль.

Такий глибокий...

Ніби він носив його вже багато людських життів.

Марта обережно поклала фотографію назад.

— Це вона...

Тиха пауза.

— Та, яку я бачила?

Артем заплющив очі.

Ледь помітно кивнув.

— Так.

— Хто вона?

Він довго мовчав.

Так довго, що Марта вже не чекала відповіді.

Та зрештою він тихо промовив:

— Жінка, яку я не зміг урятувати.