Глава 25

Дорога до будиночка минула в повній тиші.

Марта йшла поруч із Артемом, але їй здавалося, що між ними зараз лежить ціла прірва.

Перед очима все ще стояло те обличчя.

Чорні очі.

Неприродно широка усмішка.

І голос...

Голос її матері.

Вона міцніше обхопила себе руками.

Надвечір у Карпатах холод приходив швидко.

Але зараз її морозило зовсім не через осінній вітер.

Артем мовчки відчинив двері будинку.

Зачекав, поки Марта зайде всередину.

І лише після цього зачинив їх.

Наче відгороджував дім від чогось невидимого.

У каміні ще жевріли жарини.

Він підкинув кілька полін.

Незабаром кімнату наповнило м'яке тепло, а полум'я знову ожило, розганяючи темряву по кутках.

Марта мовчки сіла біля вогню.

— Це була не моя мама...

Тихо сказала вона.

Артем похитав головою.

— Ні.

— Але я чула її голос.

— Саме цього воно й хотіло.

Вона підняла очі.

— Воно?

Артем довго мовчав.

Потім уперше за весь час відповів без ухилянь.

— Давня сутність не має власного обличчя.

Вона бере те, за чим людина піде сама.

Для когось це голос матері.

Для когось — дитини.

Для когось — коханої людини.

Вона ніколи не кличе чужим голосом.

Лише тим, який ти найбільше хочеш почути.

Марта опустила голову.

— Я майже повірила...

— Я знаю.

Він сказав це так тихо, що від цих двох слів їй стало ще важче.

Запала тиша.

За вікном почав накрапати дощ.

Краплі тихо стукали по великому панорамному склу.

Марта дивилася на полум'я.

Потім раптом запитала:

— А чиїм голосом кличе воно тебе?

Артем завмер.

На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Лише пальці повільно стиснулися в кулак

Минуло кілька довгих секунд.

— Уже не чиїм.

Вона зрозуміла.

Це була неправда.

Він просто не хотів відповідати.

Уночі Марта довго не могла заснути.

Дощ не припинявся.

Його рівний шум змішувався з потріскуванням дров у каміні.

Нарешті сон усе ж прийшов.

Та спокійним він не був.

Їй наснився той самий ліс.

Без туману.

Без темряви.

Незвично світлий.

Попереду стояв Артем.

Тільки...

Молодший.

На ньому був старовинний темний одяг, якого вона ніколи раніше не бачила.

Поруч із ним стояла молода жінка.

Вона ніжно тримала його за руку.

Обоє усміхалися.

Марта ніколи не бачила, щоб Артем так усміхався.

Він був щасливий.

Раптом жінка почала повільно віддалятися.

Артем простягнув до неї руку.

Щось говорив.

Та звуку не було.

За мить густий туман поглинув її постать.

І вона зникла.

Назавжди.

Артем залишився сам.

Він повільно опустив голову.

Саме в ту мить на його зап'ясті вперше спалахнув знайомий знак.

Ліс навколо потемнів.

І Марта прокинулася.

Вона різко сіла на ліжку.

Серце шалено калатало.

У кімнаті було тихо.

Лише камін ще віддавав останнє тепло.

— Це був сон... — пошепки сказала вона сама до себе.

— Ні.

Марта здригнулася.

Голос долинув із дверей.

Там стояв Артем.

Він дивився на неї так, ніби знав, що саме вона побачила.

Його очі були сповнені болю.

— Це не був сон.

Це був мій спогад.