Глава 23

Коли все стихло і тривога відступила так само раптово, як і з'явилася, залишивши по собі лише відчуття, що це ще не кінець, вони мовчки вийшли з будинку.

Стара знахарка не проводжала їх.

Лише стояла на порозі, спираючись на стару дерев'яну палицю, і дивилася їм услід.

Її погляд був тривожним.

Наче вона вже знала те, чого вони ще не розуміли.

Артем мовчки сів за кермо.

Двигун важко загуркотів, і великий чорний RAM повільно покотився вузькою дорогою, залишаючи село позаду.

Деякий час вони їхали мовчки.

Марта дивилася у бокове вікно.

Карпати здавалися незмінними.

Ті самі гори.

Ті самі смереки.

Та після розмови зі знахаркою все навколо виглядало інакше.

Наче сам ліс уважно спостерігав за ними.

— Ти давно її знаєш? — тихо запитала вона.

— Майже все її життя.

Марта усміхнулася.

— Знову загадками?

— Це не загадка.

Вона повернулася до нього.

І лише тепер усвідомила, що він сказав.

— Почекай... Я вірно тебе зрозуміла?

Але Артем нічого не пояснив.

Він дивився лише на дорогу.

Раптом автомобіль різко загальмував.

Марту кинуло вперед.

— Що сталося?

Артем мовчки дивився вперед.

Посеред дороги стояв величезний олень.

Незвично великий.

Його могутні роги нагадували розгалужене дерево.

Він не тікав.

Не боявся машини.

Просто стояв.

Марта затамувала подих.

— Невже це він?.. — ледь чутно промовила вона, не відводячи погляду від оленя. — Той самий…

Вона впізнала його. Того самого оленя, який  вибіг на дорогу перед її машиною. Тоді все закінчилося зламаною підвіскою, а він зник серед дерев, залишивши її саму посеред гірської дороги.

Тепер він знову стояв перед нею. І дивився просто на них.

— Не рухайся, — тихо сказав Артем.

Його голос змінився.

Став холодним.

Напруженим.

Олень повільно нахилив голову.

І раптом...

З-за дерев один за одним почали виходити вовки.

Один.

Другий.

Третій.

Їх ставало дедалі більше.

Вони не гарчали.

Не нападали.

Лише мовчки ставали обабіч дороги.

Наче утворювали живий коридор.

Марта відчула, як у грудях стислося серце.

— Артеме...

Він не відповів.

Повільно відчинив дверцята.

— Ти що робиш?!

— Сиди в машині.

— Там вовки!                                                                          Та опустивши ноги на землю, Артем спокійно відповів

— Вони не за нами.

Він вийшов.

Повільно зачинив двері.

І став посеред дороги.

Навпроти оленя.

Запала тиша.

Навіть вітер стих.

Кілька довгих секунд вони просто дивилися одне на одного.

Потім Артем повільно схилив голову.

Ніби вітався.

Олень зробив один крок уперед.

Потім ще.

Підійшов майже впритул.

Марта завмерла.

Тварина торкнулася носом плеча Артема.

І тихо пирхнула.

Наступної миті весь ліс ніби ожив.

Олень різко підняв голову.

Голосно вдарив копитом об землю.

І миттю зник між смереками.

За ним так само безшумно розчинилися у лісі вовки.

Ніби їх ніколи й не було.

Артем ще кілька секунд стояв нерухомо.

Потім швидко повернувся до машини.

Сів за кермо.

Не сказавши жодного слова, рушив далі.

Марта не витримала.

— Що це було?

Він довго мовчав.

Настільки довго, що вона вже перестала чекати відповіді.

І лише коли будинок знахарки остаточно зник за поворотом, Артем тихо промовив:

— Це не вони нас зупинили.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Тоді хто?

Артем міцніше стиснув кермо.

— Ліс.

Марта мовчала.

— Він попередив мене.

— Про що?

Артем перевів погляд на темну стіну смерек попереду.

Його голос став майже беззвучним.

— Що ми повернемося додому...

Не самі.