Глава 22

У хаті запала тиша.

Навіть стара піч ніби перестала потріскувати.

Марта не зводила очей із медальйона.

Холодний метал дивно зігрівав долоню.

Здавалося, він жив власним життям.

Знахарка обережно сіла біля вікна.

Кілька хвилин вона мовчала, ніби збиралася з думками.

Потім тихо заговорила:

— Дуже давно, ще тоді, коли ці гори були дикішими, ніж тепер, люди жили поруч із лісом. Вони брали лише стільки, скільки їм було потрібно. І ліс відповідав їм тим самим.

Її голос був спокійним, майже заколисував.

— Але одного дня люди захотіли більше. Почали вирубувати святі дерева, полювати без потреби, забирати те, що їм не належало. І тоді прокинулася давня сила.

Марта уважно слухала.

— Це була істота?

Знахарка повільно похитала головою.

— Ні.

Вона старіша за будь-яку істоту.

Вона не має одного обличчя.

Не має одного імені.

Вона — сама темрява, яка народжується там, де люди забувають про межу.

Артем мовчки дивився у вогонь.

Він чув цю історію не вперше.

— Щоб стримати її, — продовжила знахарка, — люди обрали хранителя.

Одного.

Добровільно.

Він відмовився від звичайного життя.

Від родини.

Від часу.

Від самого себе.

Натомість отримав обов'язок.

Стояти між людьми і тим, що живе по той бік лісу.

Марта повільно перевела погляд на Артема.

Він не підняв очей.

— І він досі...

Знахарка лише кивнула.

— Такі клятви не закінчуються самі.

У кімнаті стало зовсім тихо.

За вікном каркнув ворон.

Один.

Потім другий.

Стара жінка насторожилася.

Її погляд ковзнув до вікна.

— Вони вже близько.

Артем миттєво підвівся.

— Хто?

Та знахарка не відповіла.

Вона дивилася кудись за вікно.

Наче бачила те, чого інші не могли побачити.

Потім раптом повернулася до Марти.

— Запам'ятай.

Якщо ліс колись попросить тебе піти за голосом...

Не йди.

Яким би знайомим він не здавався.

Марта відчула, як по шкірі пробіг мороз...

—  А ці видіння, які я бачу… що це?  запитала Марта.

— Це не просто видіння, — відповіла знахарка, а тоді перевела погляд на Артема. — Вона вже почула його.

Отже...

Він теж прокинувся.

У цю ж мить над хатою різко здійнявся вітер.

Вікна затремтіли.

Двері самі собою голосно грюкнули.

Полум'я в печі на мить стало синім.

Усі троє одночасно обернулися до дверей.

Знадвору пролунав повільний стукіт.

Раз.

Другий.

Третій.

Наче хтось дуже терпляче чекав, поки йому відчинять.

У хаті запала така тиша, що було чути лише потріскування дерева у вогні.

Знахарка зблідла.

І ледь чутно прошепотіла:

— Уже серед білого дня...

Такого ще ніколи не було.