Глава 21

Мідний дзвіночок так і лежав на столі.

Ніхто більше не торкався його.

Навіть повітря в будинку ніби стало важчим.

Марта сиділа біля каміна, час від часу поглядаючи то на дзвіночок, то на Артема.

Він мовчав.

Довго.

Нарешті різко підвівся.

— Збирайся.

Вона здивовано підняла очі.

— Куди цього разу?

— У село.

— Навіщо?

Артем накинув куртку.

— Є людина, яка може знати більше за мене.

За кілька хвилин вони вже їхали вузьким гірським серпантином у чорному RAM Артема.

За вікнами повільно пропливали схили Карпат, укриті темно-зеленими смереками. Туман то розступався, відкриваючи далекі вершини, то знову огортав дорогу густою білою завісою.

У салоні панувала тиша. Артем уважно стежив за дорогою, міцно тримаючи кермо, а Марта, сидячи поруч, час від часу поглядала на нього. Їй дедалі сильніше здавалося, що поруч із нею сидить людина, яка знає набагато більше, ніж говорить.

Та сьогодні навіть гори здавалися настороженими.

Будинок знахарки стояв осторонь від села.

Маленька стара хатина майже губилася серед яблунь і високих кущів калини.

Дах укривав густий мох, а під вікнами сушилися пучки трав.

Щойно Артем відчинив хвіртку, двері будинку повільно прочинилися самі.

На порозі стояла літня жінка.

Невисока.

Сива коса спадала майже до пояса.

Темні очі були напрочуд ясними.

Вона мовчки дивилася спочатку на Артема.

Потім — на Марту.

І раптом її обличчя зблідло.

— Запізно... — ледве чутно промовила вона.

Артем насупився.

— Що ти побачила?

Стара не відповідала.

Вона підійшла ближче до Марти.

Довго вдивлялася їй в очі.

Потім обережно торкнулася її долоні.

І відразу різко відсмикнула руку.

Наче обпеклася.

— Ліс уже впізнав тебе...

Марта відчула, як по спині пробіг холод.

— Про що ви говорите?

Стара жінка повільно похитала головою.

— Не про тебе.

Про те, що давно чекало.

Артем зробив крок уперед.

— Досить.

Та знахарка лише суворо подивилася на нього.

— Ні, Артеме.

Тепер уже запізно мовчати.

Вона відчинила двері ширше.

— Заходьте.

У хатині пахло сухими травами, медом і димом.

На старих дерев'яних полицях стояли десятки глиняних баночок, зв'язки звіробою, чебрецю, м'яти й ще якихось рослин, яких Марта ніколи не бачила.

Посеред кімнати тихо потріскувала невелика піч.

Стара поставила на стіл три глиняні чашки із запашним відваром.

Але сама не сіла.

Вона не зводила очей із Марти.

— Як звали твою бабусю?

Марта здивувалася.

— Олена.

Стара жінка завмерла.

— А прабабусю?

— Не памятаю...

У родині майже ніколи про це не говорили.

Знахарка сумно усміхнулася.

— Бо хотіли, щоб ця історія закінчилася.

Але такі історії самі не закінчуються.

Вона підійшла до старої дерев'яної скрині.

Дістала маленький згорток, загорнутий у вицвілу полотняну тканину.

Повільно розгорнула його.

Усередині лежав старий срібний медальйон.

Точно такий самий, як той, що Марта бачила у покинутій каплиці.

— Звідки він у вас? — пошепки запитала Марта.

— Його залишили на зберігання багато років тому.

— Хто?

Знахарка перевела погляд на Артема.

— Він.

Марта різко обернулася.

Артем мовчав.

Його обличчя залишалося спокійним.

Але в очах промайнула давня втома.

— Це було дуже давно, — тихо сказав він.

— Настільки давно, що люди вже забули ті часи.

Стара жінка повільно поклала медальйон у долоню Марти.

Щойно холодний метал торкнувся її шкіри, кімнатою пройшов легкий подих вітру.

Полум'я свічки здригнулося.

А за вікном одночасно здійнялися десятки чорних ворон.

Знахарка заплющила очі.

Її голос став тихим, майже шепотом:

— Я боялася саме цього...

Марта міцніше стиснула медальйон.

— Чого?

Стара повільно відкрила очі.

І тихо промовила:

— Давня клятва почала прокидатися.

І тепер вона вимагатиме своєї ціни.