Глава 19

Наступного ранку Карпати зустріли їх густим туманом.
Здавалося, гори зовсім зникли.
Світ обмежувався лише будинком, галявиною та кількома смереками, чиї верхівки губилися в молочно-білій імлі.
Марта майже не говорила.
Вона все ще пам'ятала темну постать за темним вікном.
І той знак, що залишився на склі.
Навіть зараз він ледве проглядався у вранішньому світлі.
Наче мороз намалював дивний символ, який не поспішав зникати.
Артем стояв біля каміна.
Він мовчки дивився на полум'я.
— Ти знаєш, що це було.
Він не заперечив.
— Знаю.
— І все одно мовчиш.
Артем повільно перевів на неї погляд.
— Бо деякі знання не захищають.
Вони лише забирають спокій.
Марта важко видихнула.
— У мене його вже немає.
Запала тиша.
Нарешті Артем тихо сказав:
— Ходімо.
— Куди?
— Є місце, яке ти повинна побачити.
Вони йшли вузькою стежкою майже годину.
Ліс ставав дедалі старішим.
Смереки були такими високими, що майже повністю закривали небо.
Мох укривав величезні валуни, а повітря було настільки тихим, що навіть власні кроки здавалися чужими.
Нарешті Артем зупинився.
Перед ними стояла невелика кам'яна каплиця.
Стара.
Її стіни давно вкрилися мохом, а дерев'яні двері перекосилися від часу.
— Її давно покинули? - Марта затримала погляд на темному отворі над дверима.
— Давно, — відповів Артем.
Вони зайшли всередину.
Усередині було прохолодно.
Посеред невеликої зали стояв старий кам'яний вівтар.
А за ним...
На стіні був вирізьблений той самий знак, який Марта бачила на вікні.
Вона завмерла.
— Це...
— Так.
Її серце забилося швидше.
Вона повільно підійшла ближче.
Провела пальцями по холодному каменю.
І знову...
На одну коротку мить...
Світ навколо зник.
Вона побачила людей у темному одязі.
Безліч запалених свічок.
Почула спів.
Не сумний.
Стародавній.
Незрозумілий.
А посеред каплиці стояв чоловік.
Високий.
Темноволосий.
Він був повернутий спиною.
Та коли почав обертатися...
— Марто!
Голос Артема повернув її до реальності.
Вона різко відсмикнула руку.
Дихання збилося.
— Я... я знову це бачила.
Артем мовчки кивнув.
Наче очікував саме цього.
— Це що… було моє минуле життя? — Марта розгублено подивилася на Артема.
Він похитав головою.
— Ні.
— Тоді що?
Артем довго мовчав.
Потім тихо відповів:
— Ліс показує не минуле.
Він показує те, що хоче, щоб ти побачила.
— Чому саме мені?
Артем опустив очі.
— Якби я знав...
Марта озирнулася.
У дальньому кутку каплиці стояла стара дерев'яна скриня.
Майже повністю вкрита пилом.
Вона обережно відкрила її.
Усередині лежали кілька пожовклих фотографій.
Потемнілий срібний медальйон.
І товста книга в шкіряній палітурці.
Марта взяла одну зі світлин.
І завмерла.
На ній стояли п'ятеро людей.
Фотографія була дуже стара.
Чорно-біла.
Та одного чоловіка вона впізнала одразу.
Темне волосся.
Та сама постава.
Той самий погляд.
Це був Артем.
Не схожий.
Саме він.
Марта повільно підняла очі.
— Це неможливо...
Він нічого не відповів.
Лише довго дивився на фотографію.
І вперше за весь час не став нічого заперечувати.