Глава 18

Ніч опустилася на Карпати швидко.

Туман знову огорнув схили гір, стираючи обриси дерев і перетворюючи ліс на живу темну безодню.

Марта довго не могла заснути.

Слова Артема не виходили з голови.

«Нас попереджають.»

Не «хтось».

А «щось».

Вона лежала, вдивляючись у слабкі відблиски вогню, що ще тлів у каміні.

Раптом будинок тихо здригнувся.

Наче сильний порив вітру ковзнув по дерев'яних стінах.

Потім ще раз.

І ще.

Марта повільно сіла.

— Артеме?..

Відповіді не було.

Марта ще кілька секунд сиділа нерухомо, вдивляючись у темряву, але більше нічого не почула. Лише тоді її погляд упав на камін.

Вогонь уже майже згас.

 Марта підвелася й повільно вийшла до невеликої прихожої.

Артема там не було

Лише його куртка лежала на спинці стільця.

Двері були прочинені.

До будинку повільно заповзав холодний туман.

Марта відчула, як серце почало битися швидше.

Вона вже хотіла зачинити двері...

Та раптом почула дивний звук.

Не спів.

Не голос.

Кроки. Так, це були кроки.

Повільні.

Важкі.

Вони лунали десь зовсім поруч із будинком.

Раз...

Ще раз...

Іще.

Наче хтось неквапливо обходив хижу колом.

Дерев'яна підлога під ногами здалася крижаною.

Марта затамувала подих.

Кроки зупинилися.

Запала така тиша, що вона чула власне серце.

І раптом...

У  вікно хтось постукав.

Легко.

Ледь чутно.

Тук.

Тук.

Тук.

Вона повільно повернула голову.

За склом стояла постать.

Висока.

Нерухома.

Обличчя повністю приховував туман.

Було видно лише темний силует.

Марта не могла поворухнутися.

Постать повільно підняла руку.

І так само повільно торкнулася долонею скла.

І в ту мить у великій кімнаті за спиною Марти камін раптом спалахнув яскравим полум’ям. Різкий спалах освітив порожню кімнату, а тепле світло вихлюпнулося крізь прочинені двері, на мить розігнавши темряву в прихожій.

Будинок здригнувся.

Знадвору пролунав різкий чоловічий голос:

— Марто!

Це був Артем.

Постать за вікном миттєво відсмикнула руку.

Наче боялася цього голосу.

За секунду вона розчинилася в тумані.

Двері різко відчинилися.

До будинку швидко зайшов Артем.

Він важко дихав.

В руках міцно стискав старий ліхтар.

Його погляд одразу знайшов Марту.

— Воно торкалося скла?

Вона мовчки кивнула.

Артем заплющив очі.

Наче саме цього й боявся.

Він підійшов до  вікна.

Провів долонею по холодному склу.

На ньому залишився дивний слід.

Не від руки.

Він був схожий на стародавній знак, ніби його намалювали інеєм.

Марта затамувала подих.

— Що це?

Артем дивився на знак дуже довго.

Потім тихо сказав:

— Воно більше не шукає дорогу до цього будинку.

Він повільно повернувся до Марти.

Його голос став майже пошепки.

— Воно шукає дорогу до тебе.

У кімнаті запанувала важка тиша.

За вікном знову завив вітер.

А десь далеко, високо в горах,  пролунав глухий звук старовинного рогу.