Глава 17

Дорогою назад Марта майже не розмовля.

Вона йшла поруч з Артемом, час від часу поглядаючи на нього.

Він ішов упевнено, не озираючись.

Наче знав кожен камінь, кожне дерево, кожен подих цього лісу.

Але тепер вона помітила дещо інше.

Він не просто знав дорогу.

Він постійно прислухався.

До вітру.

До пташиного співу.

До шуму гілок.

Наче ліс щось говорив йому.

І він розумів цю мову.

Коли вони вже майже дійшли до будинку, Артем раптом різко зупинився.

Марта ледь не врізалася йому в спину.

— Що сталося?

Він підняв руку, просячи мовчати.

Навколо запала дивна тиша.

Зник спів птахів.

Замовк навіть шум вітру.

Залишився лише глухий стукіт її власного серця.

Артем повільно обернувся.

Його погляд був спрямований углиб лісу.

— Нас слухають, — тихо сказав він.

Марта теж вдивилася між деревами.

Спочатку вона нічого не побачила.

Та за кілька секунд...

Між стовбурами майнула постать.

Висока.

Нерухома.

Вона стояла так далеко, що неможливо було роздивитися обличчя.

Лише темний силует.

І дві світлі плями.

Очі.

Марта завмерла.

Моргнула.

Постать зникла.

Наче розчинилася між деревами.

— Ти це бачив? — пошепки запитала вона.

— Так.

— Хто це?

Артем не відповів.

Він лише пришвидшив крок.

Будинок зустрів їх теплом.

Артем мовчки підкинув поліна до каміна.

Полум'я швидко ожило, розливаючи по кімнаті м'яке золотаве світло.

Марта сіла біля вогню.

Та дивне відчуття не зникало.

Ніби хтось усе ще дивився на неї.

Крізь вікна.

Крізь стіни.

Крізь саму темряву.

— Артеме...

Він підняв голову.

— Ти казав, що ліс вибрав мене.

— Так.

— Чому?

Він довго мовчав.

Потім тихо відповів:

— Якби я знав...

Було б набагато простіше.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Ти... не знаєш?

Він повільно похитав головою.

— За багато років я бачив різне.

Ліс ніколи нічого не робить випадково.

Але цього разу...

Він ніби порушив власні правила.

У кімнаті стало зовсім тихо.

Полум'я відбивалося в темних очах Артема.

І вперше Марта побачила в них не силу.

Не холодну впевненість.

А сумнів.

— Значить...

— Так, — тихо перебив він.

— Я теж шукаю відповіді.

Саме ці слова дивним чином заспокоїли її.

Вона більше не почувалася самотньою.

Вони обоє опинилися всередині загадки, яку ще тільки належало розгадати.

Раптом щось тихо вдарилося об дах будинку.

Раз.

Потім ще раз.

Марта здригнулася.

— Дощ?

Артем повільно підійшов до панорамного вікна.

Підняв очі.

Його обличчя миттєво змінилося.

Він різко відчинив двері й вийшов надвір.

Марта кинулася слідом.

Надворі було тихо.

Небо залишалося чистим.

Жодної краплі дощу.

На дерев'яному ґанку лежала маленька суха гілка смереки.

А поруч...

Чорне пташине перо.

Артем повільно підняв його.

Його пальці ледь помітно здригнулися.

— Що це означає? — пошепки запитала Марта.

Він довго дивився на перо.

Потім тихо промовив:

— Нас попереджають.

— Хто?

Артем повільно стиснув перо в долоні.

І вперше за весь час у його голосі прозвучав справжній страх.

— Не хто...

Він підняв очі на темний ліс.

— А що...

Вона подивилась на нього,

— Тут багато таких правил?

Артем ледь усміхнувся.

— Більше, ніж ти можеш уявити.

Артем зійшов з ґанку і попрямував до фіртки, Марта за ним.

Незабаром Артем зупинився біля старої смереки.

На її корі були вирізані дивні символи.

Марта провела по них пальцями.

— Що це?

— Межа.

— Межа чого?

— Безпечного місця.

Вона насупилася.

— І ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Він подивився їй просто в очі.

— Запам'ятай.

Ніколи не сходь зі стежки після заходу сонця.

Ніколи не відповідай, якщо в лісі тебе покличуть на ім'я.

І ніколи...

Він замовк.

— Що?

— Ніколи не озирайся, якщо почуєш кроки за спиною.

Марта нервово всміхнулася.

— Це звучить як стара легенда.

— Саме тому люди перестали в них вірити.

Вони рушили далі.

За кілька хвилин стежка вивела їх на невелику галявину.

Посеред неї стояв величезний валун.

Повністю вкритий темно-зеленим мохом.

Артем мовчки поклав долоню на холодний камінь.

— Він старший за всі дерева навколо.

Марта підійшла ближче.

І раптом...

Відчула легке тепло.

Наче камінь був живим.

Вона здивовано торкнулася його.

У ту ж мить перед очима на мить спалахнула дивна картина.

Високі смолоскипи.

Люди в довгих темних плащах.

Той самий камінь.

Тільки без моху.

І чийсь жіночий крик...

— Марто!

Голос Артема різко повернув її до реальності.

Вона відсмикнула руку.

Серце шалено калатало.

— Що...

Вона важко дихала.

— Я це бачила...

Артем мовчав.

Наче саме цього й боявся.

Він повільно взяв її за руку й відвів на кілька кроків від валуна.

— Більше ніколи не торкайся його.

— Але я...

— Пообіцяй.

Вона мовчки кивнула.

Артем ще раз глянув на стародавній камінь.

І тихо промовив:

— Значить...

Він уже почав тебе впізнавати.

Марта різко подивилася на нього.

— Хто... "він"?

Та Артем уже мовчки рушив стежкою вперед.

І цього разу вона навіть не намагалася його зупинити.