Глава 16

Марта ще довго дивилася в той бік, де між смереками зникла темна постать.

Та ліс знову став звичайним.

Лише вітер тихо гойдав верхівки дерев, а гірський потік все так само поспішав униз, розбиваючись об каміння.

— Мені здалося? — тихо запитала вона.

Артем не поспішав відповідати.

Його погляд ще кілька секунд був прикутий до лісу.

Лише потім він повільно кивнув.

— Хотів би, щоб так.

Марта відчула, як у грудях знову стислося.

— Там хтось був?

— Так.

— Людина?

Він перевів на неї погляд.

— Не знаю.

Від цієї відповіді стало ще тривожніше.

До самого обіду вони майже не розмовляли.

Артем лагодив дерев'яний паркан біля будинку.

Марта сиділа на ґанку з чашкою гарячої кави й спостерігала за ним.

Час від часу він зупинявся.

Прислухався.

Наче весь час чекав чогось.

Або когось.

Нарешті він відклав молоток.

— Збирайся.

Вона здивовано підняла очі.

— Куди?

— Прогуляємося.

— Учора ти забороняв мені навіть виходити з будинку.

— Учора ти була сама.

Він узяв із лавки теплу куртку.

— Сьогодні ти підеш зі мною.

За кілька хвилин вони вже повільно йшли вузькою стежкою вздовж гірського потоку.

Повітря пахло мокрим мохом, хвоєю й холодною водою.

Сонце час від часу пробивалося крізь хмари, але густі крони смерек майже не пропускали світла.

Ліс здавався живим.

Він дихав.

Слухав.

Спостерігав.

— Дивись під ноги, — спокійно сказав Артем.

Марта опустила погляд.

На стежці лежало кілька гладеньких білих каменів.

Вона вже хотіла відштовхнути один носком черевика.

— Не чіпай.

Його голос прозвучав настільки різко, що вона здригнулася.

— Чому?

— Просто не чіпай.          

   Марта ще раз озирнулася на білі камінчики, але Артем уже відійшов уперед. Вона наздогнала його, обережно переступаючи через розмите дощем коріння.
Деякий час вони йшли мовчки. Стежка до водоспаду постраждала після зливи: подекуди землю розмило, а вода проклала нові вузькі русла поміж камінням. Артем уважно оглянув пошкоджені ділянки, переконався, що далі проходити небезпечно, і повернув назад.
Марта кілька разів поглядала на нього, перш ніж нарешті порушила тишу.
— Артеме, а чого ти взагалі покликав мене із собою?
— Не хотів залишати тебе саму.
Вона здивовано глянула на нього.
— І все?
Артем перевів на неї погляд.
— А що ще?
Марта на мить замовкла, а тоді ледь усміхнулася.
— Нічого. Просто запитала.