Глава 14

Будинок ніби затамував подих.

Марта ще довго стояла біля панорамного вікна, вдивляючись у густий туман, що поглинув Артема. Вогонь у каміні тихо потріскував, наповнюючи кімнату теплом, але це тепло вже не могло прогнати дивне відчуття тривоги.

Їй здавалося, що весь будинок прислухається.

До лісу.

До ночі.

До чогось, чого вона поки що не розуміла.

Вона спробувала відволіктися.

Повільно розкладала куплені продукти. Кожен звичайний рух допомагав на кілька секунд забути про дивний спів, який досі лунав у пам'яті.

Та варто було зупинитися хоч на мить — і він повертався.

Той самий жіночий голос.

Ніжний.

Протяжний.

Наче хтось співав не словами, а самим вітром.

Закінчивши на кухні Марта підійшла до книжкової полиці.

Пальці ковзнули по старих палітурках.

І раптом вона помітила товстий шкіряний зошит, захований між книгами.

Без назви.

Без жодного напису.

Наче його спеціально сховали від чужих очей.

Вона нерішуче відкрила першу сторінку.

Усередині були записи.

Старі.

Вицвілі.

Написані красивим, рівним почерком.

"...ліс не забирає тих, кого не покликав..."

Марта завмерла.

Перегорнула сторінку.

"...найстрашніше — не почути поклик.

Найстрашніше — відповісти на нього..."

Вона відчула, як по шкірі пробіг холод.

Саме в цю мить...

Знадвору долинув тихий стукіт.

Наче хтось обережно постукав у шибку.

Раз.

Другий.

Третій.

Марта повільно підняла голову.

За панорамним вікном не було нікого.

Лише густий туман.

Вона нервово всміхнулася.

«Вітер...»

Хотіла сама себе заспокоїти.

І саме тоді стукіт повторився.

Тільки тепер...

Не у вікно.

У двері.

Три повільні удари.

Тук...

Тук...

Тук...

Її серце забилося швидше.

«Артем?»

Вона зробила кілька кроків до дверей.

Простягнула руку до засуву.

І вже майже торкнулася його...

Коли згадала слова Артема.

«Що б ти не почула... не виходь із будинку.»

Вона відсмикнула руку.

Тиша.

Минуло кілька секунд.

Потім ще.

І раптом...

За дверима тихо пролунав жіночий голос.

— Марто...

Вона застигла.

Голос був майже пошепки.

Теплий.

Ласкавий.

Ніби її кликав хтось дуже близький.

— Марто... допоможи...

У грудях усе похололо.

Це було неможливо.

Бо цей голос...

Вона знала.

Колись давно саме так її кликала мама.

Марта заплющила очі.

Ні.

Цього не може бути.

Мама померла багато років тому.

Голос повторився.

Тихіше.

Ближче.

— Доню...

По її щоках покотилися сльози.

Рука сама потягнулася до засуву.

Ще трохи...

І двері відчиняться.

У цей самий момент із другого боку будинку щось із силою вдарило у вікно.

Так гучно, що задрижали шибки.

Марта здригнулася і різко відскочила назад.

Голос за дверима миттєво стих.

Наче його ніколи й не було.

Лише вітер знову шумів у смерекових верхівках.

Вона повільно опустилася на підлогу біля каміна.

Серце шалено калатало.

Вона вже не знала...

Що було справжнім.

А що — лише грою лісу.

Десь далеко, у самому серці Карпатської ночі, знову долинув протяжний звук старовинного рогу.

І майже відразу...

Йому відповів вовче виття.

А потім усе стихло.

І саме тоді...

З глибини лісу долинув жіночий спів.

Ледь чутний.

Красивий.

Майже ніжний.

Та від нього кров у жилах стигла набагато сильніше, ніж від будь-якого крику.

Марта мимоволі зробила крок до дверей.

Наче цей голос кликав...

Саме її.