Глава 13

Марта мовчки їхала за чорним RAM що впевнено розрізав густий карпатський туман.

Його широкі задні ліхтарі то зникали за черговим поворотом, то знову виринали з молочно-білої імли, ніби вказуючи їй дорогу крізь осінній ліс.

Попри всі запитання, які не давали їй спокою, поруч із цим дивним чоловіком вона вперше за останні дні відчула незрозуміле, майже дивне відчуття безпеки.

Коли вони повернулися до будинку, сонце вже сховалося за вершинами гір.

Осінній вечір швидко накривав Карпати холодною синюватою темрявою.

Артем мовчки заніс пакети до кухні.

Марта поставила сумку на стілець і, не витримавши, запитала:

— Скажи чесно... хто ти?

Він саме розпалював камін.

Полум'я повільно охоплювало сухі поліна, наповнюючи кімнату теплим золотавим світлом.

Артем не відповів.

— Ти знаєш про цей ліс набагато більше, ніж говориш.

Він мовчав.

— У селі тебе бояться.

Поліно тихо тріснуло у вогні.

— Старенька сказала, що ліс вибрав мене.

Знову мовчання.

Марта різко підвелася.

— Може, вже досить загадок?

Артем повільно повернувся до неї.

Його темні очі здавалися майже чорними у світлі каміна.

— Якщо я зараз відповім на всі твої запитання...

Він зробив коротку паузу.

— ...ти не повіриш жодному моєму слову.

— А якщо повірю?

Він довго дивився їй просто у вічі.

— Тоді дороги назад у тебе вже не буде.

Марта мовчала.

У цих словах не було погрози.

Лише втома.

Наче він знав те, чого вона ще навіть не могла уявити.

Раптом десь далеко, з боку лісу, пролунав дивний звук.

Глухий.

Протяжний.

Ніби хтось дмухнув у старовинний ріг.

По спині Марти миттю пробіг холод.

Артем змінився на очах.

Уся його спокійна впевненість зникла.

Він різко повернув голову до панорамного вікна.

Прислухався.

Ще один звук.

Цього разу ближче.

Набагато ближче.

Артем мовчки підійшов до дерев'яної шафи біля дверей.

Відчинив її.

Марта чекала побачити мисливське спорядження.

Але замість цього він дістав старий ліхтар із потемнілої латуні, важкий туристичний ніж у шкіряному чохлі та довгий вовняний плащ із капюшоном.

Вона здивовано насупилася.

— Ти куди?

Він накинув плащ на плечі.

— Треба перевірити.

— Що саме?

Він не відповів.

Лише застебнув ремінь на поясі.

Марта зробила крок до нього.

— Артеме...

Він уперше за весь час подивився на неї так серйозно, що вона завмерла.

— Замкни двері.

— Але...

— І що б ти сьогодні не почула...

Його голос став тихим, але таким твердим, що сперечатися було неможливо.

— Не виходь із будинку.

Навіть якщо тобі здаватиметься, що хтось кличе тебе.

У грудях Марти щось неприємно стиснулося.

— Це знову... вони?

Артем мовчав кілька секунд.

Потім тихо відповів:

— Сподіваюся, що ні.

Він відчинив двері.

Холодне осіннє повітря одразу ввірвалося до будинку.

За порогом уже стояв густий туман.

Він був таким щільним, що дерева за кілька метрів майже зникали в молочно-білій імлі.

Артем ступив у темряву.

За мить його постать розчинилася між смереками.

Марта зачинила двері й підійшла до панорамного вікна.

Вона довго вдивлялася в ліс.

Їй здалося, що далеко між деревами на мить спалахнуло тьмяне жовтувате світло від ліхтаря