Глава 12

Будинок знову занурився в тишу.

Марта ще кілька секунд дивилася на зачинену дерев'яну скриньку, ніби сподіваючись, що вона сама відкриється й дасть відповіді на всі запитання.

Та відповідей не було.

Лише стара фотографія, яка не виходила з голови.

Людина на ній була надто схожою на Артема.

Надто.

Вона вже хотіла знову відкрити скриньку, коли за спиною пролунав його спокійний голос:

- Збирайся.

— Куди?

— У село.

— Навіщо?

— Твою машину я вчора ввечері відтягнув до майстерні. Сьогодні мають закінчити ремонт. Заодно купимо продукти.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Тобто ти ще вчора...

— Не люблю відкладати справи.

— А фотографія?..

Він лише на мить подивився на неї.

— Іншим разом.

Його голос був спокійним, але остаточним.

Вона зрозуміла, що сьогодні більше нічого не дізнається.

Невдовзі вони вже їхали вузькою дорогою крізь осінній карпатський ліс.

Величезний чорний RAM легко долав мокрі підйоми й кам'янисті ділянки дороги, ніби гори були його справжнім домом.

За панорамним лобовим склом повільно пропливали темні смереки.

Туман то густішав, приховуючи все навколо, то несподівано розступався, відкриваючи схили гір, укриті золотим і багряним осіннім лісом.

Десь унизу між камінням шуміла гірська річка.

Її шум долинав навіть крізь зачинені вікна.

Марта кілька разів переводила погляд на Артема.

Він мовчки дивився на дорогу.

Великі долоні впевнено тримали кермо.

Здавалося, він знав кожен поворот, кожен камінь, кожне дерево на цьому шляху.

— Ти давно тут живеш? — нарешті запитала вона.

— Давно.

— Наскільки давно?

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

— Достатньо.

Марта тихо зітхнула.

— Це найкоротша розмова в моєму житті.

Артем нічого не відповів.

Лише на мить усміхнувся.

І ця ледь помітна усмішка чомусь здалася їй дорожчою за будь-які слова.

За пів години між деревами почали з'являтися перші будинки.

Невелике карпатське село ніби причаїлося між горами.

Дерев'яні хати стояли вздовж вузької дороги, над дахами здіймався сизий дим із коминів, а повітря пахло мокрою деревиною, свіжоспеченим хлібом і димом від камінів.

Біля старої автобусної зупинки сиділи кілька літніх чоловіків.

Побачивши чорний RAM, вони одразу замовкли.

Один повільно підвівся.

Інший мовчки зняв кепку.

Третій лише кивнув Артемові.

Ніхто не усміхався.

Але в їхніх поглядах було щось більше за звичайну повагу.

Наче вони дивилися на людину, яка вже багато років бере на себе тягар, якого ніхто інший не зміг би витримати.

— Вони тебе знають? — тихо запитала Марта.

— Тут усі всіх знають.

І знову жодного пояснення.

RAM зупинився біля невеликої автомайстерні.

Під навісом уже стояла її BMW.

Майстер, кремезний чоловік років п'ятдесяти, вийшов назустріч.

— Уже готова, — сказав він, витираючи руки ганчіркою. — Добре, що вчасно пригнали. Якби ще трохи проїхала після удару об камінь — довелося б міняти пів підвіски.

Марта полегшено видихнула.

— Дякую.

Поки Артем домовлявся з майстром, вона повільно перейшла через дорогу до маленької крамниці.

Дзвіночок над дверима тихенько дзенькнув.

Усередині пахло сушеними травами, медом, свіжим хлібом і яблуками.

За прилавком стояла невисока сива жінка з добрими, але дуже уважними очима.

Вона усміхнулася.

— Добридень, доню.

— Добридень.

Старенька вже хотіла щось сказати, але раптом подивилася у вікно.

На Артема.

Її усмішка повільно зникла.

Вона дуже повільно перехрестилася.

Потім перевела погляд на Марту.

— Доню... — майже пошепки промовила вона. — Ти з ним приїхала?

— Так...

Старенька помітно зблідла.

Її пальці міцніше стиснули край прилавка.

— То ліс уже вибрав тебе...

Марта розгублено насупилася.

— Що ви сказали?

У цей момент двері крамниці відчинилися.

Усередину зайшов Артем.

Він нічого не сказав.

Лише подивився на стареньку.

Вона одразу замовкла.

Між ними промайнув короткий погляд.

Спокійний.

Мовчазний.

Наче за ці роки вони навчилися розуміти одне одного без слів.

— Поїхали, — тихо сказав Артем, і протягнув їй ключі від її авто

— Тепер можеш їхати сама.

Вона кілька секунд дивилася на свою BMW.

Ще зовсім недавно їй здавалося, що вона більше ніколи не сяде за її кермо.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Він лише коротко кивнув.

За кілька хвилин чорний RAM повільно виїхав із подвір'я майстерні.

Марта завела двигун і рушила слідом.

Коли вони вже виїжджали із села, вона мимоволі озирнулася у дзеркало заднього виду.

Біля дверей маленької крамниці все ще стояла та сама старенька.

Нерухома.

Маленька постать серед осіннього туману.

Вона повільно склала руки, ніби в молитві.

І ледь помітно похитала головою.

Наче знала те, про що Марта ще навіть не здогадувалася.

Попереду повільно їхав чорний RAM Артема.

А за ним, крізь густий туман, дорога знову вела до лісу.