Глава 11

Сон більше не повернувся.

Марта ще довго лежала із заплющеними очима, дослухаючись до кожного звуку старого будинку. Здавалося, після нічної зустрічі навіть потріскування дров у каміні звучало інакше.

Перед очима раз по раз виникали жіночі постаті у білих сорочках.

Їхній спів.

І слова Артема.

"Тепер вони знають твоє ім'я."

Лише під самий ранок втома все ж узяла своє.

Коли вона прокинулася вдруге, за панорамним вікном уже панував похмурий карпатський ранок.

Небо було затягнуте важкими сірими хмарами.

Туман повільно плив між смереками, а неподалік усе так само шуміла гірська річка.

У будинку було тихо.

Незвично тихо.

— Артеме?.. — тихо покликала вона.

Відповіді не було.

Вона підвелася з дивана.

Камін уже майже згас, лише кілька жарин ще світилися серед попелу.

На столі стояла чашка ще теплої кави.

Поруч лежала коротка записка.

"Я скоро повернуся."

Без підпису.

Вона ледь усміхнулася.

"Він і справді небагатослівний..."

Випивши кілька ковтків кави, Марта почала безцільно ходити будинком.

Усе навколо було простим, але напрочуд охайним.

Дерев'яні полиці.

Старовинний годинник.

Книги.

Багато книг.

І майже всі — про Карпати.

Про гори.

Про стародавні легенди.

Про гуцульські звичаї.

На одній із полиць вона помітила стару дерев'яну скриньку.

Вона була прочинена.

Наче хтось забув її закрити.

Марта вагалася лише мить.

Потім обережно підняла кришку.

Усередині лежали пожовклі фотографії.

Дуже старі.

Деякі вже втратили кути, інші вкрилися дрібними тріщинами часу.

Вона почала переглядати їх одну за одною.

Карпатські краєвиди.

Старі дерев'яні церкви.

Невідомі люди.

І раптом...

Її пальці завмерли.

На фотографії стояв молодий чоловік.

Високий.

Темноволосий.

З такими самими карими очима.

З тим самим спокійним, майже суворим поглядом.

Вона затамувала подих.

Обличчя...

Було майже точнісінько таким самим, як у Артема.

Навіть ледь помітний шрам біля брови був на тому самому місці.

Марта перевернула фотографію.

На звороті акуратним вицвілим почерком було написано:

"Осінь 1932 року."

Вона ще раз подивилася на світлину.

Ні.

Це було неможливо.

Людина на фотографії виглядала років на тридцять.

Саме так, як Артем зараз.

За її спиною раптом тихо рипнула підлога.

Марта здригнулася й швидко обернулася.

У дверях стояв Артем.

Він мовчав.

Його погляд одразу впав на фотографію в її руках.

На кілька секунд між ними запала така тиша, що стало чутно, як надворі шумить вітер.

— Не все, що знаходиш, варто торкатися без дозволу, — спокійно сказав він.

Марта повільно підняла фотографію.

— Це ти?

На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Ні.

— Тоді чому він схожий на тебе, як дві краплі води?

Артем не відповів.

Лише підійшов ближче, обережно забрав фотографію з її рук і так само спокійно поклав назад до скриньки.

Потім закрив кришку.

— Деякі історії краще не поспішати відкривати.

Його голос був рівний.

Але Марта вперше відчула, що за цією незворушністю приховується щось набагато глибше.

Щось, що він оберігає вже дуже багато років.