Глава 10

Ніч була дивно тихою.

Не тією тишею, що буває перед сном, коли світ поступово засинає, а зовсім іншою — густою, майже відчутною. Вона огортала гірську хатину з усіх боків, ховалася між смереками, стелилася туманом над гірською річкою й ніби прислухалася до кожного звуку.

Марта спала неспокійно.

Їй снилися уривки дороги, мокрий серпантин,величний олень, що раптово постав посеред дороги, темний ліс... усе змішувалося між собою, поки крізь сон не почав пробиватися якийсь незвичний звук.

Тихий.

Ледь чутний.

Немов хтось далеко-далеко співав старовинну колискову.

Очі розплющилися самі.

Вона завмерла.

Спів не припинявся.

Він був неймовірно красивим.

Жіночі голоси перепліталися між собою так ніжно, що важко було зрозуміти, де закінчується один і починається інший. У мелодії не було жодного знайомого слова, лише протяжні звуки, які дивним чином проникали просто під шкіру.

Від цього співу не ставало страшно.

Навпаки.

Хотілося слухати його ще.

І ще.

Марта повільно сіла на дивані.

Камін уже майже згас. Лише кілька жарин тихо світилися в напівтемряві, відкидаючи на кімнату тремтливі червоні відблиски.

За панорамним вікном усе потонуло в густому тумані.

Спів лунав саме звідти.

Вона, ніби зачарована, підвелася й повільно підійшла ближче.

Долоня торкнулася прохолодного скла.

І саме тоді туман почав розступатися.

Повільно.

Наче невидима рука обережно відсувала білу завісу.

Між смереками одна за одною з'явилися жіночі постаті.

Їх було шестеро.

Довгі білі сорочки майже торкалися землі, волосся спадало до пояса, а в руках кожна тримала маленьку запалену свічку.

Полум'я не тремтіло.

Не згасало від вітру.

Навіть дощ, що ще зрідка крапав із дерев, ніби не смів його торкнутися.

Жінки повільно йшли між деревами.

Точніше...

Ні.

Вони не йшли.

Вони ковзали над землею так легко, ніби сам ліс ніс їх на своїх долонях.

Їхній спів лунав тепер зовсім поруч.

Марта не могла відвести очей.

Серце билося швидше.

Але це був не страх.

Це було дивне, майже непереборне бажання вийти назустріч.

Відчинити двері.

Піти за ними.

Зрозуміти, хто вони.

Її рука вже майже торкнулася ручки дверей.

І в цю мить за спиною пролунав спокійний, але надзвичайно твердий голос:

— Не рухайся.

Марта різко здригнулася.

Вона обернулася.

Позаду стояв Артем.

Він був уже вдягнений у темну сорочку й куртку, ніби зовсім не спав цієї ночі.

Його погляд був прикутий не до Марти.

До лісу.

Темні карі очі стали холодними й настороженими.

Він повільно підійшов ближче.

Не відриваючи погляду від вікна, тихо промовив:

— Не дивись їм у вічі.

— Хто... вони?..

Її голос ледь тремтів.

Артем мовчав.

Лише зробив ще один крок і повільно запнув важкі штори.

Кімната одразу занурилася у тепле світло жарин, а ліс зник за товстою тканиною.

Спів урвався так раптово, ніби його ніколи й не було.

Запала тиша.

Тільки десь далеко шумів водоспад.

Марта не могла зрозуміти, що сталося.

— Я бачила їх...

Артем повільно повернувся до неї.

На його обличчі не було страху.

Лише втома.

Дуже стара втома.

— Якщо вони покликали тебе один раз...

Він замовк.

Наче пошкодував про сказане.

Марта зробила крок ближче.

— Що це означає?

Він довго дивився їй у вічі.

Потім тихо відповів:

— Це означає, що тепер вони знають твоє ім'я.

Більше він не сказав нічого.

Лише знову подивився на щільно запнуті штори.

Наче знав...

Що за ними й досі хтось стоїть.