Глава 9

Будинок знову наповнився тишею.

Не тією крижаною, що стояла надворі між гір, а іншою — м’якою, домашньою, живою. У каміні тихо потріскували поліна, і тепле помаранчеве світло ковзало по дерев’яних стінах, по столу, по підлозі, ніби сам вогонь обережно торкався кожної речі в кімнаті. Старий будинок дихав спокоєм і мовчки спостерігав за тими, хто опинився в ньому цього вечора.

Марта ще стояла біля кухонного столу й дивилася на вечерю, яку щойно приготувала.

Запечена картопля, м’ясо з розмарином, овочі й свіжий домашній хліб. Усе це виглядало так просто й водночас так красиво, ніби звичайна вечеря раптом стала частиною якогось тихого, майже кінематографічного кадру.

Двері відчинилися.

До будинку зайшов Артем.

У руках він ніс великий оберемок свіжонарубаних дров.

Разом із ним у кімнату вдерлося холодне повітря — вологе, пахуче, з ароматом мокрої деревини, лісу й дощу. Воно на мить змішалося з теплом каміна, і від цього контрасту кімната ніби стала ще затишнішою.

На ньому, як і раніше, не було нічого вище пояса.

Широкі плечі, сильні руки, рельєфний торс — усе це було вкрите дрібними краплями дощу. Від розігрітого після роботи тіла в прохолодному повітрі підіймалася ледь помітна пара, і Марта на мить подумала, що він сам схожий на щось живе, справжнє, первісне — на людину, яка щойно вийшла з лісу й принесла з собою його силу.

На правому плечі темніло велике татуювання. Воно переходило на груди й губилося десь за спиною. У світлі каміна важко було роздивитися його повністю, але Марта встигла помітити переплетення стародавніх орнаментів, гірських символів і великого вовка, що ніби виринав із темряви.

Вона сама не зрозуміла, чому не могла відвести від нього очей.

Артем спокійно склав дрова біля каміна, підкинув кілька полін у вогонь, і полум’я одразу спалахнуло яскравіше, ніби впізнало його дотик.

Лише тоді він обернувся.

Їхні погляди зустрілися.

На одну коротку мить.

І в цій миті Марта відчула себе так, ніби він побачив не лише її обличчя, а й усі думки, які вона так старанно ховала всередині.

Вона миттєво відвернулася.

— Вечеря готова, — тихо сказала вона.

— Дякую.

Він сів за стіл навпроти.

Вони їли мовчки.

За вікном уже зовсім стемніло.

Вітер час від часу торкався дерев’яних стін будинку, а десь унизу, серед темряви, безупинно шуміла гірська річка. Її шум долинав сюди приглушено, наче з іншого світу.

Тиша між ними вже не здавалася незручною.

Вона була іншою.

Напруженою, уважною, майже крихкою. Наче обидва розуміли, що сказати можна набагато більше, але жоден поки що не наважувався зробити перший крок.

Марта крадькома дивилася на Артема.

На його впевнені рухи.

На великі долоні, вкриті дрібними подряпинами від дерева.

На темне волосся, яке після дощу ще залишалося трохи вологим.

На глибокі карі очі, у яких іноді промайнула така втома, ніби він ніс на своїх плечах щось значно важче за оберемки дров.

«Про що ти мовчиш?..» — майнула думка.

І одразу ж вона відвернулася від самої себе.

«Схаменись, Марто. Ти навіть не знаєш, хто він. Не знаєш, чому опинилася тут. Не знаєш, чи можеш йому довіряти.»

Її думки ніби сперечалися між собою.

Одна вперто нагадувала, що перед нею майже незнайомий чоловік.

Інша дедалі частіше ловила себе на тому, що поруч із ним дивно спокійно.

Наче саме цей будинок і цей мовчазний чоловік відгороджували її від чогось значно страшнішого, що чекало за межами світла каміна.

Після вечері Артем мовчки підвівся.

Зібрав посуд зі столу й поставив його до мийки.

Потім узяв ще кілька полін і підкинув їх у камін.

Полум’я весело затріщало, освітивши кімнату ще яскравіше.

Він подивився на Марту.

— Ніч буде холодною.

Це була перша фраза за весь вечір.

І остання.

Він коротко кивнув.

— Добраніч.

— Добраніч, — тихо відповіла вона.

Артем піднявся дерев’яними сходами на другий поверх.

Його кроки швидко стихли.

Марта ще довго сиділа біля каміна.

Вогонь повільно танцював за склом, а за панорамним вікном темрява остаточно поглинула ліс.

Туман знову опустився між смереками, приховавши навіть обриси гір.

Було дивно усвідомлювати, що за кілька метрів від теплого будинку починається світ, про який вона не знала абсолютно нічого.

Світ, де навіть тиша звучала інакше.

Вона підвелася, поправила плед на дивані й ще раз поглянула у велике панорамне вікно.

Темрява.

Лише темрява.

І тільки десь далеко, майже непомітно, долинав рівний шум водоспаду.

Марта загасила кілька свічок, залишивши лише вогонь у каміні.

Потім повільно лягла, вкрилася теплою ковдрою й заплющила очі.

Сон прийшов не одразу.

Та коли він нарешті огорнув її, вона ще не знала, що ця карпатська ніч стане першою, коли сам ліс спробує покликати її.