Глава 6

Першим повернувся ранок.

Він не увірвався різко — навпаки, повільно просочився у свідомість, як світло крізь густу тканину. Спочатку — звук води. Постійний, рівний, живий. Ніби десь зовсім поруч гірська річка не зупинялася ні на секунду, тримаючи цей дім у своєму ритмі.

Потім — холод.

І запах дерева.

Марта не одразу зрозуміла, що вже не в лісі.

Тіло було важке, ніби після довгого падіння в сон, який не був сном до кінця. Повіки відкривалися повільно, неохоче, ніби реальність ще не вирішила, чи впускати її назад.

Світло було м’яким.

Розсіяним.

Воно йшло з великого панорамного вікна, що займало майже всю стіну навпроти.

За склом — Карпати.

Осінні.

Густі.

Мокрі.

Ліс стояв нерухомо, але живо — туман ковзав між деревами, як щось напівсвідоме. Десь нижче, невидима звідси, текла вода — той самий звук, що тримав кімнату в постійному диханні.

Марта повільно повернула голову.

І тільки тоді побачила його.

Чоловік стояв біля каміна.

Не рухався.

Просто дивився на вогонь, який тихо потріскував, відкидаючи теплі відблиски на дерев’яні стіни.

Кімната була великою, але не порожньою. Затишок тут не був випадковим — він був зібраний із деталей: важке дерево, теплі відтінки, м’яке світло, плед на кріслі, чашка на столі, яка ще зберігала слід гарячого напою.

Але попри це все — відчуття ізоляції не зникало.

Навпаки.

Посилювалося.

Наче цей будинок стояв не просто в горах, а трохи поза ними.

Марта різко сіла.

Голова на мить закрутилася.

— Де я? — голос був хрипким, чужим.

Чоловік не обернувся одразу.

Лише через кілька секунд.

Повільно.

Наче вже знав, що вона прокинулася задовго до цього моменту.

Коли він повернувся, його погляд був спокійний.

Але уважний.

— У мене.

Коротко.

Без пояснень.

Марта ковзнула поглядом по кімнаті ще раз.

Панорамне вікно.

Гори.

Туман.

Камін.

Вогонь.

І він.

— Ти мене утримуєш? — одразу, різко.

Його вираз обличчя не змінився.

Лише тиша стала трохи щільнішою.

— Я тебе витягнув.

— З чого? — вона не відводила погляд.

Цього разу пауза була довшою.

Він ніби зважував не слова — а те, скільки правди вона зараз здатна витримати.

— З місця, де не всі залишаються людьми.

Марта не відповіла одразу.

За вікном туман повільно рухався між деревами.

Дім стояв тихо.

Але ця тиша вже не була спокійною.

Вона була напруженою.

Живою.

І між ними вже з’явилося те, що не потребувало слів:

недовіра.