Глава 5

Ліс зустрів її інакше, ніж Марта очікувала.

Не звуками — а їх відсутністю.

Коли вона зробила перший крок між дерева, світ позаду ніби не зник, а відступив. Дощ тут відчувався слабше, розбитий кронами сосен на дрібні краплі. Вони падали повільніше, майже невагомо, ніби втрачали силу, щойно торкалися цього простору.

Марта підняла фотоапарат ближче до грудей.

І лише тоді зрозуміла, що дихає повільніше, ніж зазвичай.

Вона не одразу усвідомила, чому зайшла сюди.

Це було не рішення.

Швидше — реакція.

Наче щось у темряві між деревами не просило, а просто… дозволяло їй підійти ближче.

Перший звук вона майже пропустила.

Тонкий.

Нерівний.

Наче хтось видихнув її ім’я — не словами, а самим повітрям.

Марта зупинилася.

— Гей? — її голос розчинився в тиші.

Ніякої відповіді.

Лише ліс.

І все ж… відчуття, що її почули, не зникло.

Вона зробила крок уперед.

Потім ще один.

Гілки під ногами були мокрі й м’які, ніби земля тут не тримала форму до кінця. Світло від дороги вже не пробивалося сюди, і фари її машини залишилися десь позаду, як спогад про інший світ.

І тоді вона помітила рух.

Не різкий.

Швидше — неправильний.

Між деревами, трохи лівіше, тінь ніби зрушилася, але не як людина. Наче сама темрява на мить стала щільнішою, зібралася в одну точку і знову розпалася.

Марта підняла фотоапарат.

Клац.

Спалах вирвав шмат світла з лісу.

На мить усе стало чітким: мокрі стовбури, туман, гілки, що звисали вниз, як пальці.

І нічого більше.

Вона повільно видихнула.

— Тут хтось є? — тихіше.

І знову — тиша.

Але тепер вона була іншою.

Не порожньою.

А уважною.

Наче ліс слухав.

Марта зробила ще кілька кроків.

І раптом відчула це.

Не звук.

Не рух.

А присутність.

Позаду.

Вона не оберталася одразу.

Декілька секунд просто стояла, відчуваючи, як тіло реагує раніше за думки — як холод проходить уздовж спини, як пальці стискають камеру сильніше.

Повільно.

Дуже повільно.

Вона повернулася.

І в ту ж мить усе стало різким.

Рука.

Темна.

Реальна.

Різко накрила їй рот.

Інша — обхопила ззаду, притискаючи до себе так швидко, що вона навіть не встигла вдихнути.

Фотоапарат вислизнув із пальців.

Він впав у мокре листя без звуку, який би мав бути.

Марта намагалася вирватися.

Але хватка була надто точною.

Надто впевненою.

Наче її не ловили.

Наче її… чекали.

Її останнє відчуття перед темрявою — не страх.

А дивне, коротке усвідомлення:

вона справді була не одна з самого початку.

І потім світ згас.