Ліс Пам'ятає

Глава 3

Вона завела двигун. Приладова панель спалахнула м’яким зеленуватим світлом, вихоплюючи з напівтемряви салону обриси керма й рук на ньому. За мить автівка плавно рушила з парковки. Дощ не слабшав. Навпаки — з кожним кілометром ставав глибшим, щільнішим, ніби небо опускалося

нижче, щоб торкнутися землі.

Марта рухалася трасою, яка змінювалася разом із ландшафтом.

Місто поступово втрачало форму.

Спочатку зникли висотки.

Потім — великі розв’язки.

Потім — навіть відчуття міста.

Залишилися невеликі містечка, села, поодинокі заправки, мокрі зупинки з порожніми лавками.

Світ ставав простішим.

І водночас тихішим.

У кожному містечку було щось спільне — ніби життя там рухалося не вперед, а вглиб себе. Поодинокі люди під парасолями, швидкі погляди, закриті вікна, вогники за фіранками.

І здебільш порожні вулиці.

Чим далі вона їхала, тим більше змінювалася геометрія простору. Поля ставали ширшими, горизонт — нижчим, а небо — важчим.

Ліс з’явився раптово.

Спочатку тонкою смугою.

Потім — стіною.

І вже далі він не зникав.

Дорога почала підійматися.

Марта відчула це тілом — як змінюється тиск, як трохи інакше дихається, як руки на кермі стають уважнішими.

І десь попереду, ще невидимі, почали існувати гори.

Не як пейзаж.

А як межа.

Ирина Третяк