#58 та Бо Хуан або знову в лабораторії

День 10

І так, добрий ранок. Мей мей прокинулася раніше за мене - в неї хоча б розклад на день, а в мене ні.

-о, ти вже прокинувся? Нарешті. 

-і тобі доброго ранку

Я трохи почервонів коли її побачив. Руді кучеряшки виглядали дуже мило з її ластовинням.

-слухай, я тобі ще дещо маю розповісти.

Мей мей коли це промовила уважно на мене подивилася. Я трохи зніяковів після чого почав хвилюватися.

-що?

-ну..ти вже знаєш, що у нашій лабораторії проводилися експерименти над хворими цією гадостю.

-таак...

У животі появилося трохи не приємне почуття. Після всього того, що я бачив репліка "я маю дещо розповісти" викликаю "невеличкий" неспокій

-ну так ось. У цих мутантів дуже гарне вфдтворювання пошкоджених частей тіла. Але не у всіх. Це зустрічається досить рідко, коли в оберненої людини у їжі були примутні особливі гриби, що мутували з мутану. Ці клітини наші вчені дуже довго досліджували і ми вже маємо дуже сильний препарат який у правильній кількості сприяє швидкому заживленню ран. Але занадто велика кількість призводить до раку, а занадто маленька - ще більших пошкоджень. А як розрахувати дозу - ще не відомо.

Я слухав її дуже уважно. Регенераційна суміш? Те, що нам треба. Але проблема з кількістю...

-Вона є у вашій лабораторії?

-так. На основі її ми хотіли розробити вакцину від мутану. Ми поставили декілька експериментів аби суміш діяла навпаки, вкололи її 165, але...трапилося це..

На декілька секунд Мей мей затихла ніби осмислюючи те, що тільки що сказала.

-на жаль, прийдеться повернутися до лабораторії аби знайти цю суміш. В мене задіта кістка - загоюватися природним шляхом буде приблизно місяць, а у цьому світі такого допускати не можна.

Я поглянув на рану. Ми ледве дісталися сюди до заходу сонця, доволі небезпечно.

У мене з'явилася ідея. Щось мене ніби то притягувало до Мей мей. Ніби підштовхувало їй допомогти. Тому через декілька секунд роздумів і вагань я мовив:

-давай...давай я принесу ліки?

-справді?

Я почервонів. Ну що, прокинулось у мене співчуття, ну з ким не буває. У Мей мей ніби-то загорілися очі, вона поглянула на мене здивовано.

-так, звісно, тільки скажи де і як їх знайти.

Незнаю, навіщо я на це погодився.

-тільки скажи далі нас двоє, тільки вогні, аеродромів..

Мей мей...почала співати...? Тихо, пошепки...

-що?

-да так, згадала текст однієї пісні.

У нашу невеличку шпарину проникнув перший сонячний промінь. Він впав на волосся і обличчя Мей мей. Її кудряшки почали мерехтіти усіма кольорами веселки на сонці. Вона така...гарна..? Господи, що я несу?

-ну так що..?

Я вирішив делікатно продовжити діалог виходячи з невеликого мовчання

-а, так. Я бачила, як ти ходив по лабораторії. Ти напевно бачив кімнату з великою кількістю колб з мутаном?

-так, бачив.

-там зберігалися більшість готових екземплярів. А під одним зі столів був ящик з написом "експеримент 58, дуже секретно"

я пригадав, як зазирав під столи. Під одним з них був брудний чорний ящик, весь у мутані.

-доступ до нього чітко обмежений. Він розблоковується тільки за наявності спеціального посвічення. В мене воно є. У ящику лежить багато шприців з потрібною речовиною. Бери скільки можеш унести й вертайся якомога скоріше

Дівчина занесла руку до кишені й дістала звідти невеличку картку з фамілією, іменем, фото та статусом.

-вчений сьомого рівня Бо Хуан?

-так, це один з найголовніших вчених. Їх дуже мало. Він був китайцем, 65 років, з усіма був у добрих відносинах, майже завжди посміхався та шуткував. Тільки я бачила, що з ним щось не так. Одного разу напившись він розповів, що хоче аби ми ставили експерименти на ще живих людях. Терпіти його не можу. Він був одним із перших, хто помер, бо він керував експериментом 117.

Коли я поглянув на його обличчя, то впізнав вченого. Я бачив, як він лежав біля клітки з пробитим горлом.

Через деякий проміжок часу коли ми трохи поїли, сонце вже зійшло високо над обрієм. Я залишив деякі речі з свого рюкзаку Мей мей на охорону. Коли я вилазив з нашої шпарини і йшов до будівлі згадав одну дитячу гру.

Гра серед нас називалася "бази". Це коли ви об'єднуєтеся у невелички групки у парку, даєте собі назву та звання. На приклад я був у "Несамовитих Вовках" та "Драконах". Таких групок завжди було декілька. Деякі групки ворогували між собою, а деякі об'єднувалися. Також ми збирали ресурси типу: палок, каміння, кинутих речей, шишки. І коли ми їх збирали залишали одну-дві людини на охорону "бази". Цією людиною майже завжди був я. А ще, як що була облава на "базу" то ми мали закричати кодове слово. На приклад у "Вовках" це було те саме легендарне "ауууу".

Обережно! Слабонервним та на ніч краще не читати!

З такими роздумами я і діїшов до лабораторії. Йшов через хащі, аби ні на кого не нарватися. І правильно зробив. Мені зустрілася парочка інфікованих. Жінка та її донька-немовля. В доньки не було очей. Мати почала її по троху їсти. Я відвернувся аби цього не бачити. За що мені це...?

Лабораторія зустріла мене у ще гіршому стані. Потолок повністю обвалився. На Бо Хуані з'явилися фіолетові плями - кров гниє та закупурюється у венах знизу. Я старався не дивитися на це. Коли йшов випадково зачепився за арматуру і впав у гниючу кров. Я підняв голову і побачив відірвану чоловічу голову. Очі застили в жаху. Шия була ніби великими кігтями відірвана. Далі все як у тумані - не пам'ятаю як дійшов до потрібної кімнати. Як я вже раніше написав потолок там обвалився та впав на стіл. Він, звісно, не витримав. Я заглядував під кожен стіл намагаючись знайти. Як там Мей мей? Чи не напали на неї? Аргх...нащо я про це думаю?

Через декілька секунд я знайшов чорний ящик. На ньому вже майже стерлися білі літери якими було написано "дуже секретно".

Я знайшов невеличкий отвір. Я відсканував посвідчення і відкрив ящик. У ньому було дуже багато шприців.Я навіть не міг його підняти.