Ти - небеса

Є люди, що в них душі, немов луки:

Такі ж яскраві, многоцвітні і живі.

На них квітки тримаються за руки

І водять хороводи у траві.

Бувають ті, в яких, мов океани:

Глибокі, таємничі й штормові.

Вони нанизують на себе урагани

І носять кораблі у рукаві.

Бувають ті, чия душа, немов борѝ:

Так само буйна, і терпка, й густа.

І зеленіє, незалежно від пори,

І світлом поїть молоді літа.

Бувають люди із душею, наче гори:

Котра дзвінка, висока і крута.

На верховинах у богів тривають збори.

Їх захищає душ могутня висота.

***

Та ти…

Ти маєш душу-небеса,

Котрі займаються від сонячних вогнів.

І світанкова, новороджена краса

На них кружляє в танці кольорів.

Ти маєш душу, що вона, бува,

Сіріє скрушно, батогом вітри жене.

І затихають наполохані слова,

Й чекають, доки лихо не мине.

І суне буря, наче бойовий фрегат,

І рев луна громів-матросів нагорі.

Вона обстрілює дощами із гармат,

Й додолу кѝда блискавиці-якорі.

Та врешті небо лютувати полиша.

І відступають грози, мов жовніри.

І пальцями блакитними душа

Торка проміння-струни сонця-ліри.

І білий мчить хмаринок ешелон,

Й за небокрай швидкий карбує хід.

Й веселка, мов барвистий камертон,

Йому лунає спокоєм услід.

А потім вечір переходить рубікон

І обрій золотом сяйливим залива,

І розпрягає малинóвий фаетон,

І осмілілі з нього зсаджує слова.

За тим на возі місяць приїжджає

І душу темним оксамитом укрива,

Де візерунки із сузір'їв вишиває.

І сонне небо зорепадом ожива.

***

І ти…

Ти маєш душу-небеса,

Котрі склепінням височіють наді мною.

Хай не загубиться їх неземна краса,

Й звучить їх трель нестишною струною!