Ти - небеса

Є люди, що в них душі, немов луки:
Такі ж яскраві, многоцвітні і живі.
На них квітки тримаються за руки
І водять хороводи у траві.

Бувають ті, в яких, мов океани:
Глибокі, таємничі й штормові.
Вони нанизують на себе урагани
І носять кораблі у рукаві.

Бувають ті, чия душа, немов борѝ:
Так само буйна, і терпка, й густа.
І зеленіє, незалежно від пори,
І світлом поїть молоді літа.

Бувають люди із душею, наче гори:
Котра дзвінка, висока і крута.
На верховинах у богів тривають збори.
Їх захищає душ могутня висота.

꙳꙳꙳

Та ти…
Ти маєш душу-небеса,
Котрі займаються від сонячних вогнів.
І світанкова, новороджена краса
На них кружляє в танці кольорів.

Ти маєш душу, що вона, бува,
Сіріє скрушно, батогом вітри жене.
І затихають наполохані слова,
Й чекають, доки лихо не мине.
 
І суне буря, наче бойовий фрегат,
І рев луна громів-матросів нагорі.
Вона обстрілює дощами із гармат,
Й додолу кѝда блискавиці-якорі.

Та врешті небо лютувати полиша.
І відступають грози, мов жовніри.
І пальцями блакитними душа
Торка проміння-струни сонця-ліри.

І білий мчить хмаринок ешелон,
Й за небокрай швидкий карбує хід.
Й веселка, мов барвистий камертон,
Йому лунає спокоєм услід.

А потім вечір переходить рубікон
І обрій золотом сяйливим залива,
І розпрягає малинóвий фаетон,
І осмілілі з нього зсаджує слова.

За тим на возі місяць приїжджає
І душу темним оксамитом укрива,
Де візерунки із сузір'їв вишиває.
І сонне небо зорепадом ожива.

꙳꙳꙳

І ти…
Ти маєш душу-небеса,
Котрі склепінням височіють наді мною.
Хай не загубиться їх неземна краса,
Й звучить їх трель нестишною струною!