Розділ 30

На четвертий день у столиці почали дзвонити дзвони.

Ніхто їх не торкався.

Першим озвався великий храм Білого Полум’я.

Один удар.

Глухий.

Потім другий.

Третій.

За ним відповів дзвін на східній башті.

Потім біля ринку.

Потім на старому кладовищі.

За кілька хвилин усе місто гуло.

Каель стояв посеред порожньої площі й дивився вгору.

— Мені це не подобається.

Сайла сиділа на сходах закритої крамниці й писала.

— Записала.

— Я не просив.

— Знаю.

Міра визирнула з будинку навпроти.

— Знайшла ще трьох.

Каель обернувся.

— Живих?

— Так.

Пауза.

— Здається.

Тепер це слово означало надто мало.

За три дні вони знайшли сорок сім людей.

Столиця, в якій жили десятки тисяч.

Сорок сім.

Одні ховалися в підвалах.

Інші сиділи вдома.

Дехто ходив вулицями, але не реагував на голоси.

Були й ті, хто пам’ятав усе.

Майже.

Пекар на Західній вулиці пам’ятав, як чорне коріння проросло з каналізації.

Жінка біля річки пам’ятала, як люди просто зупинялися.

Посеред речення.

Посеред кроку.

Посеред плачу.

Потім ішли.

Всі в один бік.

До палацу.

А далі...

— Не знаю, — казала вона.

Міра не здригалася від цієї фрази.

Вже звикла.

Деяких людей вони знаходили під землею.

Не мертвих.

Коріння тримало їх за зап’ястя.

За шию.

За груди.

Наче не душило.

Під’єднувало.

Міра різала.

Звільняла.

Люди прокидалися.

І перше, що питали:

— Де король?

Каель щоразу відповідав:

— Утік.

Спочатку важко.

Потім легше.

На третій день:

— Утік до іншого вузла.

Люди не розуміли.

Сайла записувала.

Каель дивився на неї.

— Ти справді збираєшся це опублікувати?

— Так.

— Все?

— Ні.

Він здивувався.

— Ти?

— Є речі, які не треба класти на площу.

— Наприклад?

Сайла глянула на Аліну.

— Імена.

Каель кивнув.

Аліна майже не говорила.

Весь час щось шукала.

Не людину.

Так вона казала.

Але сама не вірила.

Вона ходила палацом.

Коридорами.

Архівами.

Підвалами.

Торкалася стін.

Іноді зупинялася.

Плакала.

Не розуміла чому.

Міра одного разу спитала:

— Ти когось пам’ятаєш?

Аліна відповіла:

— Ні.

Потім подумала.

— Але іноді мені здається, що моя пам’ять пам’ятає краще за мене.

Міра усміхнулася.

— Це звучить жахливо.

— Я знаю.

На п’ятий день Сайла знайшла двері.

Не під троном.

Далі.

За старим винним льохом.

За стіною, якої не було на плані.

Коріння проросло крізь цеглу і відсунуло її.

Відкрився коридор.

— Не йдемо, — сказала Аліна.

Каель глянув.

— Ми п’ять днів чекали.

— І правильно.

— Тепер?

Аліна дивилася в темряву.

— Тепер я просто не хочу.

Каель майже усміхнувся.

— Це вже нова причина.

Сайла записала.

— Не треба.

— Пізно.

Вони все одно пішли.

Міра попереду з ліхтарем.

Каель за нею.

Сайла.

Аліна остання.

Ніхто не рахував.

Навіть подумки.

Коридор спускався.

Стіни змінювалися.

Цегла.

Камінь.

Потім чорна порода.

Потім...

коріння.

Молоде.

Тонке.

Не таке, як у Мороклісі.

Воно росло знизу.

З міста.

Не в місто.

— Штучне, — сказала Сайла.

Каель:

— Звідки знаєш?

— Метал.

Вона показала.

Між корінням проходили трубки.

Мідь.

Срібло.

Чорне залізо.

Клейма королівської майстерні.

Каель зблід.

— Батько будував це.

— Так.

— Скільки років?

Сайла глянула на корозію.

— Десятиліття.

Внизу була лабораторія.

Не храм.

Не катівня.

Гірше.

Чистота.

Полиці.

Банки.

Мітки.

Схеми.

На столах лежали зрізи коріння.

Висушене листя.

Чорні насінини.

Кістки.

Не людські?

Міра не хотіла перевіряти.

На стіні — карта королівства.

І далі.

Сусідні землі.

Море.

Пустеля.

Північ.

Схід.

Сім чорних кіл.

Одне — Морокліс.

Друге — далеко на сході.

Третє — на півночі.

Четверте — за морем.

Ще три.

Сайла підійшла.

— Та сама схема.

— Із Керн-Вару? — запитала Міра.

— Так.

Каель дивився.

— Батько знав про всі.

— Можливо.

Аліна глянула.

Каель зітхнув.

— Так.

Знав.

На окремому столі лежали папки.

Сотні.

Роки.

Покоління.

Королівські печатки.

Сайла відкрила першу.

— «Проєкт КОРІНЬ».

Каель закрив очі.

— Звісно.

Вона читала.

— «Мета — відтворити локальний вузол без повного пробудження материнського об’єкта».

Міра:

— Материнського.

Сайла кивнула.

— «Матеріал отримано з Керн-Вару».

Аліна завмерла.

— Вони брали частини Мірни.

Тиша.

Сайла продовжила:

— «Перші спроби нестабільні. Коріння не утримує пам’ять без людського носія».

Міра зблідла.

— Людського.

Наступна сторінка.

— «Випробування №12. Носій зберігав ім’я протягом трьох днів».

Каель:

— Хто?

Сайла перевернула.

Ім’я було вирізане.

Не стерте.

Хтось навмисно знищив.

Наступне:

— «Випробування №13. Носій відмовився відповідати на ім’я».

Ще:

— «№14. Коріння вперше самостійно створило голос померлого родича».

Міра прошепотіла:

— Вони вчили його.

Аліна:

— Морокліс не навчився нас копіювати сам.

Сайла глянула.

— Частково.

Каель став білий.

— Ми допомогли.

Ніхто не сказав «ви».

Було вже пізно для простих винних.