Розділ 29

Вони не одразу зрозуміли, що вийшли з Мороклісу.

Просто дерева скінчилися.

Один крок — чорні стовбури, мокре коріння, запах старої землі.

Наступний —

трава.

Звичайна.

Зелена.

Пожовкла на кінчиках від літа.

Міра ступила першою.

Зупинилася.

Подивилася вниз.

Наче не вірила.

Потім обережно присіла й торкнулася землі.

Пальцями.

Долонею.

Вирвала жмут трави.

Понюхала.

— Що? — запитав Каель.

Вона не відповіла.

Взяла травинку.

Розірвала.

Зсередини виступив звичайний сік.

Прозорий.

Не чорний.

Не кров.

Не біле молоко.

Просто рослина.

Міра засміялася.

Тихо.

Потім сильніше.

Потім почала плакати.

— Це трава.

Каель дивився.

— Так.

— Просто трава.

— Так.

Міра сіла на землю.

— Я вже не пам’ятала, що вона може бути просто травою.

Сайла вийшла слідом.

За нею Аліна.

Останнім — Орен.

Він ступив за межу...

і впав.

Міра одразу підскочила.

Не пам’ятала, що лікарка.

Але тіло вже працювало.

Перевернула його.

Перевірила дихання.

Пульс.

— Слабкий.

Каель присів.

— Що з ним?

Міра розірвала сорочку Орена на грудях.

Тріщина стала ширшою.

Біле коріння всередині більше не було білим.

Сіре.

Сухе.

Наче те, що живило його, залишилося за лінією лісу.

Орен відкрив очі.

— Не дивіться так.

Міра:

— Як?

— Наче знаєте, що робити.

Вона майже усміхнулася.

— Не знаю.

— Чомусь це вже не дивує.

Позаду Морокліс помирав.

Ні.

Не помирав.

Відходив.

Дерева не падали.

Вони старіли.

За хвилини.

Стовбури тріскалися.

Чорна кора сіріла.

Листя висихало й осипалося.

Коріння втягувалося в землю.

Там, де щойно стояв непрохідний ліс, залишалися каміння, старі пні, пагорби.

Іноді — фундамент будинку.

Криниця.

Дорога.

Речі, які Морокліс поглинув багато років тому.

Аліна дивилася.

— Він повертає.

Сайла глянула.

— Що?

— Місця.

— Людей?

Аліна мовчала.

Ні.

Людей не було.

Десь далеко під землею пролунав удар.

Слабкий.

БУМ.

Останній?

Ні.

Після довгої паузи:

БУМ.

Мірна жила.

Керн-Вар залишався десь там.

Під озером.

А з ним...

Хтось.

Сайла відкрила книгу.

Останній запис:

МИ ВИЙШЛИ, БО ХТОСЬ ЗАЛИШИВСЯ.

Нижче:

НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ЗГАДАТИ ЙОГО ІМ’Я.

І:

ВІН ВІДДАВ ЙОГО, ЩОБ ВИ МАЛИ СВОЇ.

Сайла читала втретє.

— Я не пам’ятаю, хто це написав.

Каель підійшов.

— Ти?

— Почерк не мій.

— Його?

— Кого?

Тиша.

Ніхто не знав.

Саме.

Аліна стояла окремо.

Дивилася назад.

На місце, де ліс зникав.

Рука на грудях.

Біль.

Не рана.

Щось інше.

Міра помітила.

— Тобі погано?

— Ні.

— Тоді що?

Аліна довго не відповідала.

— Я когось втратила.

Сайла завмерла.

Каель теж.

— Того, хто залишився?

— Думаю.

— Ти пам’ятаєш?

Аліна закрила очі.

Порожньо.

Ні обличчя.

Ні голосу.

Ні імені.

Але були речі.

Червона стрічка.

Шестиногий дерев’яний кінь.

Синя стіна.

Хтось сміється.

Хтось сперечається.

Хтось каже, що кінь із шістьма ногами швидший.

Хто?

Не вона.

Але поруч.

— Ні.

Вона відкрила очі.

— Не пам’ятаю.

— Тоді звідки знаєш?

Аліна торкнулася грудей.

— Тут болить так, ніби пам’ятаю.

Каель дивився на власну долоню.

Перев’язка.

Ідеальна.

Міра зробила.

Він перевів погляд на неї.

— Ти все ще вмієш.

— Що?

— Лікувати.

Вона насупилася.

— Ти кажеш.

— Ти щойно перев’язала Орена.

Міра подивилася на руки.

— Я не думала.

— Саме.

Вона опустилася біля Орена.

Почала оглядати тріщину.

— Я знаю, що тут треба очистити.

— Чим?

— Не знаю.

Пауза.

— Ні.

Знаю.

Спирт.

Вода.

Мазь із деревію.

Вона завмерла.

— Я згадую.

Сайла одразу:

— Говори.

— Що?

— Все, що повертається.

Я запишу.

Міра глянула.

— Навіщо?

Сайла відкрила рот.

Не знала.

Потім глянула на книгу.

— Бо...

Пауза.

Пальці стиснули палітурку.

— Бо хтось має.

Цього вистачило.

Орен сів.

Повільно.

— Мені треба назад.

Міра різко:

— Ні.

— Треба.

— Ти ледве живий.

Орен усміхнувся.

— У цьому реченні є кілька спірних слів.

Каель підійшов.

— Чому назад?

Орен показав на груди.

Сухе коріння.

— Я не можу далеко.

— Звідки знаєш?

— Відчуваю.

— Можемо нести.

— Ні.

— Чому?

Орен подивився на ліс.

— Бо справа не у відстані.

Він провів пальцем по тріщині.

— Це тіло зроблене з того самого.

Коли Морокліс відступає...

— Ти теж?

— Так.

Міра похитала головою.

— Не обов’язково.

— Лікарко.

Вона здригнулася.

— Що?

— Це ти сказала мені біля криниці, що відчувати біль достатньо, щоб тебе не різали.

Міра дивилася.

— Я?

— Так.

— Не пам’ятаю.

— Я теж майже.

Орен усміхнувся.

— Але хороша думка.

Забери собі.

Аліна присіла.

— Що буде, якщо повернешся?

— Не знаю.

Вона майже засміялася.

— Чомусь це слово мене дуже дратує.

— Мене теж.

Пауза.

— Можливо, залишуся.

— Як він?

Орен завмер.

— Хто?

Аліна подивилася на зникаючий ліс.