Розділ 28

— ДЕЙР КРАСТ.

Світ вимовив його ім’я.

Не Маяк.

Не коріння.

Не люди.

Все.

Камінь під ногами.

Чорна вода далеко над фортецею.

Вмуровані святі.

Ланцюги Мірни.

Дерева Мороклісу.

Його власні кістки.

Ім’я пройшло крізь нього, наче удар.

Дейр упав на одне коліно.

Релікварій розколовся навпіл.

З нього вирвалося біле полум’я.

Не вгору.

До нього.

— НІ! — закричала Аліна.

Каель не втримав її.

Вона вирвалася.

Дейр підняв руку.

— Не підходь!

— ДЕЙРЕ!

Біле світло вже обвивало його зап’ястя.

Не палило.

Було холодним.

Набагато гірше.

Там, де торкалося шкіри, написи починали зникати.

Першим:

БРАН ГОРН.

Дейр побачив.

— Ні.

Провів пальцем.

Літери розчинилися.

Не стерлися.

Шкіра стала гладкою.

— НІ!

Наступним:

ТЕСА МАРН.

— Сайло!

Літописиця дивилася.

— Я записую!

Її перо рухалося.

— БРАН ГОРН!

— Бран Горн, — повторила Сайла.

— ТЕСА МАРН!

— Теса Марн.

— ЕРВЕН ЛОР!

— Ервен Лор.

— АЛІНА...

Дейр зупинився.

Сестра стояла за кілька кроків.

Плакала.

— Не мене.

— Аліно.

— НЕ МЕНЕ!

Полум’я дійшло до ліктя.

Написи зникали.

Один за одним.

Ніби Маяк прибирав усе, чим Дейр прив’язував себе до світу.

Орен дивився на біле світло.

— Воно шукає замок.

Каель повернувся.

— Що?

— Релікварій був замком.

Не посудиною.

— Ти казав — носій.

— Бо пам’ятав неправильно.

Орен схопив голову.

— Ні...

Зараз...

Зараз бачу.

Міра стояла поруч.

— Що?

— Вогонь не має жити в людині.

Людина має...

Він дивився на Дейра.

— Стати місцем, де він закінчується.

Тиша.

Каель:

— Що це означає?

Орен зблід.

— Новий замок.

Дейр підвівся.

Полум’я вже обіймало обидві руки.

Маяк над ними гудів.

На центральному диску все ще горіла назва:

РАВЕНСЬКА НИЗОВИНА.

Коріння під підлогою рухалося.

Вектор ще жив.

Мірна билася під фортецею.

Один ланцюг уже розірваний.

Другий тріщав.

— Як закрити? — запитав Дейр.

Орен не відповідав.

— ОРЕНЕ!

Жрець підняв очі.

— Треба дати йому те, за що він може триматися.

— Що?

— Ім’я.

Аліна:

— Ні.

Орен дивився на Дейра.

— Потім пам’ять.

— Ні, — сказала вона.

— Потім...

Він не хотів.

— Кажи.

— Місце.

Дейр відчув холод.

— Яке місце?

Орен торкнувся грудей.

— У світі.

Аліна кинулася до нього.

Цього разу Дейр не зупинив.

Вона схопила його за обличчя.

— Не слухай.

— Аліно.

— НЕ СЛУХАЙ ЙОГО!

— Інший спосіб?

Вона дивилася.

— Знайдемо.

— Коли?

— ЗАРАЗ!

— Вектор уже йде.

— Мені байдуже!

Тиша.

Дейр завмер.

Аліна теж.

Вона зрозуміла, що сказала.

— Ні...

— Там люди.

— Я знаю.

— Ти чекала мене століття.

— Так.

— Вони не мають помирати через це.

— А ТИ МАЄШ?!

— Ні.

Дейр сказав тихо.

— Не маю.

Це зупинило її.

— Тоді...

— Але хтось має.

— НІ!

— Аліно.

— НЕ СМІЙ РОБИТИ ЦЕ ЗНОВУ!

— Що?

Вона плакала.

— Вирішувати, що тобі легше зникнути, ніж залишитися!

Дейр відступив на півкроку.

Це було точніше за будь-який удар.

— Я не хочу зникати.

— Тоді не зникай.

— Я не хочу.

— ТО НЕ РОБИ!

— Я хочу вийти з тобою.

— ВИЙДЕМО!

— Хочу згадати батька.

— Я РОЗКАЖУ!

— Хочу знайти Брана.

— ЗНАЙДЕМО!

— Хочу побачити, як ти житимеш не в лісі.

Аліна задихнулася.

— Побачиш.

Дейр усміхнувся.

Сумно.

— Я дуже хочу.

— Тоді...

— Але я вже розбив релікварій.

Тиша.

Маяк ударив.

Чорна хвиля пройшла залом.

Сайла впала.

Книга вилетіла з рук.

Міра схопила голову.

Каель закричав.

Орен упав на коліна.

Дейр відчув, як щось іще зникає.

Мати.

Обличчя.

Немає.

Він пам’ятав, що мав матір.

Не пам’ятав її голосу.

— Почалося, — сказав Орен.

— Що?

— Маяк горить без регулятора.

Він тепер бере все.

Не вибірково.

— Скільки часу?

— Не знаю.

Каель засміявся крізь біль.

— Нарешті знайома відповідь.

Постать короля біля диска тріскалася.

Обличчя змінювалися.

Королі.

Жерці.

Жінки.

Діти.

Святі.

Ті, чиї пам’яті горіли в Маяку.

Всі говорили одним голосом:

— ЗАМКНИ.

Дейр глянув.

— Як?

— ВІДДАЙ ІМ’Я.

Аліна закричала:

— НЕ СЛУХАЙ!

Постать:

— ВІДДАЙ ПАМ’ЯТЬ.

Орен закрив очі.

Так.

— ВІДДАЙ МІСЦЕ.

Дейр стояв.

— І Маяк згасне?

Постать усміхнулася.

— МАЯК ЗАБУДЕ, КОГО МАЄ СПАЛЮВАТИ.

— А Мірна?

— ЗАСНЕ.

— Морокліс?

— ВІДСТУПИТЬ.

— Брехня?

Постать усміхалася.

— ЧАСТКОВО.

Дейр майже засміявся.

Звісно.

Сайла підповзла до книги.

— Не довіряй.

— Не довіряю.

— Тоді...

— Але Орен каже те саме.

Всі глянули.

Орен мовчав.

— Так? — запитав Дейр.

Жрець кивнув.

— Пам’ять повертається уривками.

Коли бачу полум’я.

— Звідки?

— Попередні я.

Можливо.

— І?

— Замок завжди був людиною.

Релікварій лише відтягував момент.

— Чому?

— Бо людина має те, чого немає в металу.

— Що?