Розділ 27

Міра перестала кричати.

Це було гірше.

Щойно вона корчилася на підлозі, затиснувши голову долонями.

Потім — тиша.

Міра повільно підвелася.

Подивилася на свої руки.

На кров під нігтями.

На сумку з травами.

На бинти біля пояса.

На маленькі ножиці.

Обличчя було спокійне.

Порожнє.

— Міро? — покликав Дейр.

Вона повернула голову.

— Так?

Голос той самий.

Саме тому мороз пішов шкірою.

— Що сталося?

Міра озирнулася.

— Не знаю.

— Ти пам’ятаєш мене?

Вона подивилася на Дейра.

Довго.

— Дейр Краст.

Полегшення.

На одну секунду.

— Хто ти?

Міра насупилася.

— Міра Вейл.

— Що ти робиш?

Пауза.

Вона глянула на медичну сумку.

— Не знаю.

Аліна затиснула рот.

Сайла перестала дихати.

Дейр підійшов до Міри.

— Ти лікарка.

Міра дивилася.

Ніякої реакції.

— Лікарка?

— Так.

— Що це?

— Ти лікуєш людей.

— Чим?

— Руками.

Травами.

Знаннями.

Міра подивилася на руки.

Наче вперше.

— Я не пам’ятаю.

Дейр відчув жах.

Не професія.

Не слово.

Вона втратила всю частину себе, яка знала, що таке бути лікаркою.

На першому кільці Чорного Маяка ім’я МІРА ВЕЙЛ згасло.

Не зникло.

Просто стало чорним на чорному.

І друге кільце зрушило.

Повільно.

Металевий гул.

Імена проходили перед ними.

Десятки.

Сотні.

Деякі незнайомі.

Деякі стерті.

Потім кільце сповільнилося.

Орен зблід.

— Ні.

Зупинилося.

ОРЕН ЕТ.

Жрець закричав раніше, ніж світло торкнулося.

— НЕ ДАЙТЕ!

Аліна кинулася до механізму.

Дейр схопив.

— Стій!

— Воно забере його!

— Не торкайся!

— А ЩО ТОДІ?!

Біле полум’я над центральною колоною здригнулося.

Тонка нитка світла ввійшла Орену в груди.

Точно в тріщину.

Його вигнуло.

Коріння під шкірою стало білим.

Орен закричав.

Не від болю.

Словами.

— Світло наше, що очищає темряву...

Завмер.

Пауза.

— Світло...

Він намагався.

— Наше...

Ще.

— Я...

Слова зникали.

Орен дивився в порожнечу.

— Як починається?

Сайла прошепотіла:

— Молитва?

Жрець повернувся.

— Яка?

Тиша.

— Орене.

— Що?

— Твоя віра.

Він насупився.

— Віра в що?

Маяк загудів.

Ім’я згасло.

Орен стояв.

Коріння.

Чужі спогади.

Ім’я померлого чоловіка.

Все залишилося.

Але те, навколо чого будувалося життя справжнього Орена — храм, молитви, провина, сумніви, боротьба з власною вірою — зникло.

Він подивився на символ Білого Полум’я на шиї.

— Це моє?

Ніхто не відповів.

Орен зняв.

Покрутив у пальцях.

— Красивий.

І поклав у кишеню.

Дейр відчув, як стає погано.

— Ось ціна, — сказала постать короля.

Всі повернулися.

Він стояв біля центрального диска.

Спокійний.

Корона.

Плащ.

Обличчя Каелевого батька.

Каель не рухався.

— Ти не він.

Постать усміхнулася.

— Це має значення?

— Так.

— Чому?

Каель витягнув меч.

— Бо він ніколи не сказав би мені «сину» так легко.

Посмішка короля не змінилася.

— Ти вчишся.

— Хто ти?

Дейр різко:

— Не питай.

Каель зупинився.

Пізно?

Король нахилив голову.

— Я — те, що він залишив тут.

Сайла прошепотіла:

— Пам’ять?

— Частково.

— Запис?

— Частково.

— Копія?

— Частково.

Каель засміявся.

— Навіть брехня Мороклісу навчилася відповідати як ви.

Постать подивилася на нього.

— Я не Морокліс.

— Тоді Маяк.

— Ближче.

Третє кільце почало обертатися.

Сайла зблідла.

— Треба його зупинити.

— Як? — запитав Дейр.

Вона вже дивилася на механізм.

— Кільця пов’язані з центральним валом.

Якщо заклинити...

— Чим?

— Мечем?

Каель одразу:

— Мій.

Він кинувся.

Постать короля не зупиняла.

Це налякало більше.

Каель встромив меч між двома зубцями механізму.

Метал заревів.

Кільце смикнулося.

Зупинилося на секунду.

Потім меч зігнуло.

Лезо тріснуло.

Каель відскочив.

Кільце продовжило рух.

— Чудово, — сказав Орен.

Пауза.

— Я завжди так говорив?

Дейр глянув.

— Ні.

Орен кивнув.

— Шкода.

Кільце зупинилося.

САЙЛА ЕРН.

Вона стала біла.

— Моя книга.

Дейр одразу:

— Дай мені.

— Ні.

— САЙЛО!

Вона притиснула до грудей.

— Якщо воно забере...

Світло вдарило.

Сайла закричала.

Книга впала.

Розкрилася.

Сторінки почали гортатися самі.

Швидко.

Записи.

Грейл.

Ервен.

Бран.

Теса.

Колиски.

Керн-Вар.

Аліна.

Чорнило почало зникати.

Не все.

Вибірково.

Дейр кинувся.

Схопив книгу.

Сайла лежала.

Тремтіла.

— Сайло!

Вона розплющила очі.

— Хто...

Пауза.

Дейр чекав.

— Хто це написав?

Все.

Серце впало.

— Ти.

— Я?

— Так.

Вона перегорнула сторінку.

Почерк.

Її.

— Я так не пишу.

— Саме так.

Сайла дивилася.

— Навіщо я записувала?

— Щоб ми не забули.

Пауза.

— Що?

Дейр не відповів.

Не міг.

Маяк забрав не пам’ять Сайли.

Він забрав причину, чому для неї пам’ять була важливою.

Постать короля сказала:

— Ви думаєте, Маяк руйнує.

Ні.

Він очищає.

Дейр повернувся.

— Від чого?