Розділ 26

— Аліно.

Світ зупинився.

Не сповільнився.

Не завмер, як буває в мить страху.

Справді зупинився.

Біле полум’я над відкритим релікварієм застигло.

Нерухоме.

Не тріпотіло.

Чорне світло Маяка, що пробивалося крізь камінь згори, перетворилося на тонкі темні промені й повисло в повітрі.

Попіл від спаленого королівського наказу не долетів до землі.

Кілька чорних пластівців зависли біля обличчя Каеля.

Міра стояла, простягнувши руку до релікварія.

Сайла — з відкритою книгою.

Орен кричав.

Його рот залишився відкритим, але звук урвався.

Навіть серце Мірни...

мовчало.

Дейр чув тільки власне дихання.

І її.

Жінки перед ним.

Нари.

Ні.

Аліни.

Вона дивилася так, ніби він ударив її.

— Що ти сказав?

Дейр не відпускав її плечей.

— Аліна.

Вона здригнулася.

Десь дуже далеко тріснуло дерево.

Одне.

Потім тисячі.

Наче Морокліс почув.

— Не...

Вона схопилася за його руки.

— Не кажи вдруге.

— Чому?

— Не знаю.

Пауза.

Її очі стали широкими.

— Ні.

Знаю.

Дейр перестав дихати.

— Що?

Вона торкнулася грудей.

— Болить.

— Де?

— Скрізь.

І впала.

Дейр підхопив.

Світ навколо залишався нерухомим.

— Аліно.

— Не...

— Дивись на мене.

Вона розплющила очі.

І вже не була в залі під Керн-Варом.

Дейр зрозумів це одразу.

Вона дивилася крізь нього.

— Де ти?

— Вдома.

Його серце зупинилося.

— Який дім?

— Наш.

Пауза.

— Синя стіна.

Дерев’яний кінь.

Вікно заїдає.

Мама кричить, щоб я не сиділа на підвіконні.

Дейр закрив очі.

Так.

— Ще.

— Ти заховав мою стрічку.

— Ні.

— Заховав.

Вона майже усміхнулася.

— Бо я розмалювала твою сорочку вугіллям.

Спогад прийшов.

Не від Мірни.

Не від Мороклісу.

Його.

Дівчинка сміється.

Дейр, ще хлопець, тримає червону стрічку над головою.

— Поверни!

— Спочатку випереш!

— Сам пери!

Вона кусає його за руку.

Він кричить.

Мати сміється з кухні.

Дейр відкрив очі.

Сльози.

— Ти вкусила мене.

Жінка перед ним засміялася.

Крізь плач.

— Ти заслужив.

Цього не знав Морокліс?

Міг.

Знав усе?

Можливо.

Але Дейру вже було байдуже.

— Що я сказав після?

Вона дивилася.

— Що продаси мене циганам.

— Ні.

— Саме.

— Я сказав, що віддам тебе мельникові.

Аліна завмерла.

Потім насупилася.

— Ні.

Ти сказав про циган.

— Мельникові.

— Циганам.

— Мельникові.

Вона дивилася.

І раптом засміялася.

Справжньо.

Так, що на секунду стала десятирічною дівчинкою.

— Ми обоє не пам’ятаємо.

Дейр теж засміявся.

Сльози текли.

— Так.

І це було краще за ідеальний доказ.

Ліс завжди знав надто багато.

А справжня пам’ять могла бути неточною.

Її сміх урвався.

Аліна схопила голову.

— Дейре.

— Що?

— Вони повертаються.

— Хто?

— Я.

Він не зрозумів.

— Що?

— Всі я.

Світ навколо них тріснув.

Не фізично.

Як скло у пам’яті.

І Дейр побачив.

Морокліс.

П’ятнадцять років тому.

Дощ.

Дейру п’ятнадцять.

Аліна біжить попереду.

Червона стрічка.

— Не так далеко!

Вона сміється.

Батьки ще живі?

Ні.

Чому вони тут?

Спогад зміщується.

Не день.

Інший.

Вони прийшли до лісу удвох.

Ні.

Дейр прийшов шукати її.

Аліна вже всередині.

Версії накладаються.

Він відчуває, як пам’ять намагається зробити з хаосу одну історію.

— Не вір у порядок, — сказала Аліна поруч.

Дейр глянув.

Вона теж бачила.

— Що?

— Це не було по черзі.

Світ знову змінився.

Дівчинка стоїть серед туману.

Одна.

— Дейре?

Ніхто не відповідає.

Вона плаче.

Кличе.

Потім згадує правило, якого тоді ще не знала:

не відповідати голосам.

Але голоси відповідають їй.

Мамин.

Татів.

Дейрів.

Сотні Дейрів.

— Аліно!

З усіх боків.

Вона біжить на один.

Помилка.

Коріння хапає ногу.

Падає.

Кричить.

І тоді бачить Мірну.

Не тілом.

У сні.

Велика жінка, прикована під чорною баштою.

Ще майже людина.

Не така скам’яніла, як тепер.

Вона дивиться на дитину.

Не говорить.

Аліна чує біль.

І питає:

— Ти теж загубилася?

Дейр відчув, як серце розривається.

Мірна простягає руку.

Не може дістати.

Коріння під землею тягнеться натомість.

Не хапає Аліну.

Огортає.

Ховає.

Від чогось.

З туману виходять люди в білому.

Жерці?

Солдати?

Стара експедиція?

Вони шукають дитину.

Один говорить:

— Позначена ще жива.

Інший:

— Не дайте їй дістатися Серця.

Аліна не розуміє.

Коріння затягує її глибше.

Темрява.

— Це вона мене врятувала, — прошепотіла Аліна.

Дейр повернувся.

Зала все ще нерухома.

— Мірна?

— Думаю.

— Від кого?

— Не пам’ятаю.

— Жерців?

— Може.

— Короля?

— Тоді інший король.

— Від чого?

Вона заплакала.

— Від тебе.

Дейр завмер.

— Що?

— Ні.

Аліна схопила голову.

— Не так.

Не від тебе.

Для тебе.

Пауза.

— Я попросила.

Дейр відчув холод.

Голос матері Теси:

Твоя сестра попросила його залишити тебе живим.

— Що попросила?

Аліна дивилася.

І спогад відкрився.

Дейр у тумані.

Молодий.

Закривавлений.