Розділ 24

Очі відкривалися в стінах.

Не десятки.

Тисячі.

Малі.

Великі.

Людські.

Дитячі.

Старечі.

Деякі дивилися прямо.

Інші — в різні боки.

Одне моргнуло.

За ним друге.

Третє.

І раптом весь тунель ніби прокинувся.

Дейр відступив від стіни.

— Не дивіться.

Сайла вже дивилася.

Заворожено.

— Вони різні.

— Саме тому не дивись.

— Ні, я маю на увазі...

Вона піднесла ліхтар.

Одне око було зеленим.

Інше — майже чорним.

Третє мало мутну пляму.

Четверте — знайомий шрам через брову.

Дейр завмер.

Шрам.

Великий.

Борода?

Ні.

Тільки око.

— Бран...

Око моргнуло.

Не відповідало.

Дейр стиснув руків’я меча.

— Не називай, — сказала безіменна.

Він глянув.

Вона стояла навколішки, долонями притиснувши голову.

— Чуєш їх?

— Так.

— Що кажуть?

— Не слова.

— Тоді?

Вона задихнулася.

— Вони пам’ятають.

Орен зблід.

— Не торкайтеся стін.

— Ми вже зрозуміли, — сказав Каель.

— Ні.

Жрець дивився на очі.

— Не просто через коріння.

— А через що?

Орен торкнувся власних грудей.

Тріщина під сорочкою ледь ворухнулася.

— Вони можуть упізнати.

Дейр відчув холод.

— Кого?

Орен подивився на нього.

— Нас.

У цей момент одне око в стіні повернулося до Дейра.

Потім друге.

Ще.

Десятки.

Сотні.

Всі найближчі.

Дивилися тільки на нього.

Дейр перестав дихати.

— Чорт.

Міра відступила.

— Дейре...

На його передпліччі запекло.

Напис:

ДЕЙР КРАСТ — ПОВЕРНЕНИЙ.

Шкіра навколо почервоніла.

Очі в стіні моргнули одночасно.

І в голові Дейра виникло слово.

Не голос.

Не думка.

Впізнання.

Повернувся.

Він стиснув голову.

— Геть.

Безіменна схопила його за руку.

— Не відповідай.

— Я нічого...

— Не словами.

Вона дивилася на нього.

— Не погоджуйся.

— З чим?

— Що ти повернувся.

Дейр завмер.

Саме цього він не розумів.

Колиска.

Ніша.

Старі версії.

Майбутній сторож.

Якщо він прийме слово...

чи стане ним?

— Я не повернувся, — сказав Дейр.

Орен різко:

— Не сперечайся теж!

Пізно.

Стіни здригнулися.

Тисячі очей заплющилися.

А потім у темряві далеко внизу пролунав жіночий сміх.

Не злий.

Не добрий.

Втомлений.

— Ідемо, — сказав Каель.

Дейр глянув.

— Куди?

— Вниз.

— Ти досі хочеш Маяк.

— Так.

— Після всього?

Каель різко обернувся.

— Саме після всього.

— Поясни.

— Якщо під фортецею справді жива істота, здатна створити Морокліс...

— Ми цього ще не знаємо.

— Досить.

Каель показав на живі стіни.

— Досить говорити так, ніби це просто нещасна жертва.

Дев’ять поселень зникли.

Люди стерті.

Діти в колисках.

Грейл.

Безликі.

Ервен.

Теса.

Він не знав Брана.

Порожнеча в реченні сама нагадала Дейру.

— І ти думаєш, усе це випадково?

Орен сказав:

— Біль не виправдовує те, що ліс робить.

— Нарешті.

— Але й те, що ліс робить, не виправдовує Маяк.

Каель дивився.

— Ми не знаємо, що буде, якщо її звільнити.

— І не знаємо, що буде, якщо запалити.

— Принаймні це вже робили.

Дейр гірко:

— Двадцять шість разів?

Каель замовк.

Число з книги.

Ненадійне.

Але достатньо погане.

Спуск продовжився.

Чим нижче, тим менше залишалося каменю.

Сходи вже не були вирізані.

Вони були...

вирощені.

Біла кісткоподібна речовина формувала сходинки.

По краях проходили судини завтовшки з руку.

У них рухалося щось темне.

Не кров.

Сік?

Смола?

Пам’ять?

Дейр не хотів знати.

Міра дивилася професійно.

Це лякало.

— Не схоже на людське тіло.

Каель:

— Дякую.

— Я серйозно.

Тканина багатошарова.

Є щось схоже на м’яз.

Є судини.

Але тут...

Вона показала на білий наріст.

— Дерево.

— Тобто?

— Воно не дерево і не тіло.

Орен тихо:

— Або колись між ними не було різниці.

Сайла глянула.

— Що?

— Нічого.

— Ні, повтори.

Жрець зітхнув.

— У найстаріших текстах Білого Полум’я слово «корінь» і слово «жила» мають спільне походження.

— Я думала, це метафора.

— Я теж.

Вони подивилися на стіну.

Та повільно скоротилася.

Наче вдихнула.

Після ще одного оберту сходи закінчилися.

Перед ними була велика порожнина.

Дейр спочатку подумав — печера.

Потім побачив стелю.

Вона рухалася.

Дуже повільно.

Вгору.

Вниз.

Разом із ударами.

БУМ.

Все приміщення здригнулося.

БУМ.

Теплий вітер.

Запах землі.

Квітів.

Крові.

Дощу.

Старого дерева.

І ще чогось.

Так пахне місце після грози.

Нара...

Безіменна жінка зробила крок.

— Я була тут.

Дейр одразу:

— Не тисни.

— Ні.

Вона дивилася.

— Цього разу я справді пам’ятаю.

— Що?

— Як плакала.

— Тут?

— Так.

— Чому?

Вона підняла очі.

— Бо вона вже не могла.

Сайла піднесла ліхтар.

Світло не доходило до кінця зали.

Але поступово очі звикли.

Щось лежало в центрі.

Величезне.

Дейр спершу побачив коріння.

Товсте.

Чорне.

Воно виходило з підлоги.

Сходилося до однієї точки.

Потім руки.

Людські.

Але надто великі.

Одна долоня була завширшки з двері.

Пальці зламані в кількох місцях.