Розділ 23

— А тепер подивіться, що ви з нами зробили.

Голос пройшов через зал.

Не луною.

Кістками.

Дейр відчув його в зубах, у ребрах, у старих шрамах.

Сотні людей у стінах дивилися.

Одні — живими очима.

Інші — висохлими.

Деякі ніби померли століття тому, але губи все одно рухалися разом з усіма.

Один вдих.

Один голос.

Одна фраза.

Потім тиша.

Каель першим підняв меч.

— Не наближайтеся.

Сайла навіть не глянула.

Вона стояла перед найближчою стіною.

На металевих пластинах:

ПРИНЕСЕНИЙ.

ПРИНЕСЕНА.

ПРИНЕСЕНИЙ.

Імена.

Дати.

Походження.

Деякі записи були королівським письмом.

Інші — храмовою мовою.

Треті старші за обидві.

Сайла прочитала першу табличку:

— Ерен Вал. Перший хранитель Білого Полум’я.

Орен здригнувся.

— Його називають святим Ереном.

— Знаю.

— Він помер...

— У храмі?

— Так.

Сайла подивилася на тіло в стіні.

Сухе обличчя.

Дріт через губи.

Очі відкриті.

— Схоже, ні.

Орен не відповів.

Міра підійшла ближче.

Обережно.

Не торкалася.

— Він дихає.

Каель різко:

— Що?

— Ледь.

— Це неможливо.

— Уже набридло це слово.

Вона наблизила вухо до грудей вмурованого чоловіка.

Пауза.

— Є рух.

Не легені.

Щось інше.

— Серце?

Міра похитала головою.

— Ні.

Вона показала на шкіру біля ребер.

Під нею проходили тонкі чорні нитки.

Не вени.

— Коріння.

Орен закрив очі.

Міра перевела погляд на наступне тіло.

Жінка.

Молодша.

Теж коріння.

Ще одне.

Дитина.

Теж.

— Вони всі з’єднані.

Сайла глянула на стіну.

Тепер було видно.

Між камінням проходили чорні волокна.

Входили в тіла.

Виходили.

І тягнулися далі.

Вгору.

До башти?

Вниз?

Неможливо сказати.

— Це не поховання, — сказала Міра.

Орен тихо:

— Ні.

— Тоді що?

Жрець дивився на старого святого.

— Система.

Дейр почув скрегіт.

Порожня ніша з написом ПОВЕРНЕНИЙ.

Його голос більше не лунав.

Але очі всередині залишалися.

Без обличчя.

Без тіла.

Просто два ока в темряві.

Дейр не дивився довго.

Жінка без імені стояла поруч.

Він усе ще пам’ятав її.

Нара.

Так.

Слово було.

Ледь.

Він не вимовляв.

Бо боявся перевірити, чи тримається.

— Ти це бачила раніше? — запитав тихо.

Вона кивнула.

— Частково.

— Цей зал?

— Так.

— Порожню нішу?

Пауза.

— Ні.

Дейр відчув холод.

— Отже, вона нова.

— Або я не пам’ятаю.

Вона глянула на напис на його руці.

ДЕЙР КРАСТ — ПОВЕРНЕНИЙ.

Тепер побачила.

— Дейре.

Він закрив рукав.

Пізно.

— Що це?

— Колиска.

— Твоя?

— Так.

— Чому не сказав?

— Бо й без цього достатньо причин дивитися на мене як на проблему.

Жінка мовчала.

Потім:

— Я не дивлюся.

— Ти вже не пам’ятаєш, чому не повинна.

Це вдарило.

Вона відвела очі.

Сайла вже писала.

— Є закономірність.

Каель підійшов.

— Яка?

— Дати.

— Що з ними?

— Поглянь.

Вона показала кілька табличок.

Періоди.

Через десятиліття.

Іноді роки.

Іноді великі проміжки.

Але групами.

— Вони приносили людей не постійно.

— А коли?

Сайла переглядала.

— Перед великими вторгненнями Мороклісу в хроніках.

Перед зникненням поселень.

Перед «чорними зимами».

Перед роками, коли маяк, за офіційними записами, «згасав».

Орен зблід.

— Жертви для повторного запалення.

Сайла глянула.

— Так.

— Ні.

Каель різко.

— Ми не знаємо.

— Це очевидно.

— Ні.

— Каелю.

— Ми бачимо людей у стінах.

Не знаємо, навіщо вони тут.

Сайла усміхнулася без радості.

— Добре.

Тоді запитаємо.

І повернулася до стіни.

— Ви нас чуєте?

Сотні очей змістилися на неї.

Нікого не вчили рухатися так одночасно.

Один голос:

— Ти вже питала.

Сайла зблідла.

— Коли?

— Коли ще мала іншу книгу.

Вона стиснула свою.

— Що з нею сталося?

— Ти спалила.

Сторінка сто сімдесят три.

Сайла не відвела погляду.

— Навіщо вас вмурували?

Тиша.

Потім багато голосів окремо.

Не хор.

Люди.

Вперше.

— Щоб світило.

— Щоб не кричала.

— Щоб король спав.

— Щоб ліси не росли.

— Щоб росли там, куди треба.

Каель різко підняв голову.

Остання фраза.

— Повтори.

Людина в стіні засміялася.

Хрипко.

— Королю подобається ця частина.

Каель став білий.

Дейр помітив.

Щось.

Не просто страх.

Впізнання.

Але ще не час.

Сайла продовжила:

— Що саме світило?

Сотні голосів:

— Маяк.

— Чорний.

— Білий.

— Без кольору.

— Біль.

— Пам’ять.

— Ми.

Орен закрив обличчя.

Міра прошепотіла:

— Вони були паливом.

Один із вмурованих повернув голову настільки, наскільки дозволяв камінь.

Шия хруснула.

— Не були.

Міра завмерла.

— Що?

— Є.

Тиша.

— Ви досі...

— Горимо.

І в ту саму мить по стінах пройшло слабке чорне світло.

З одного тіла в інше.

Коріння під шкірою засвітилося.

Люди закричали.

Не всі.

Лише десятки.

Найживіші.

Світло пішло вгору по чорних волокнах.