Розділ 22

— Хто це?

Сайла показувала на жінку, що стояла на початку кам’яного мосту.

Дейр дивився на неї.

Зелений плащ.

Темне волосся.

Карта біля пояса.

Знак на зап’ясті.

Нара.

Звісно.

Нара.

— Це...

Він зупинився.

Ім’я було.

Він знав його.

Не справжнє.

Те, яким вони називали її від столиці.

Нара.

Так.

— Нара.

Сайла насупилася.

— Хто?

Слово прозвучало неправильно.

Наче Дейр вигадав його щойно.

— Вона йшла з нами.

Каель одразу витягнув меч.

— Ні.

Жінка на мосту завмерла.

— Каелю...

Він направив клинок.

— Не називай мене.

Її обличчя змінилося.

Біль.

Справжній.

— Це я.

— Хто «я»?

Вона відкрила рот.

І нічого не сказала.

Дейр побачив момент, коли вона зрозуміла.

У неї більше не було відповіді.

Міра стала ближче до Сайли.

Орен дивився на незнайомку мовчки.

Не агресивно.

Але так, як дивився б на будь-що, що раптом з’явилося в Мороклісі.

— Дейре, — сказала Міра. — Відійди від неї.

— Ні.

— Ти не знаєш, хто це.

— Знаю.

— Тоді поясни.

Він відкрив рот.

Картографка.

Так.

Вона була картографкою.

— Вона вела нас.

— Куди?

— Сюди.

Міра подивилася на карту біля її пояса.

— У нас була картографка?

Дейр відчув холод.

— Так.

Каель різко:

— Ні.

— Була.

— Королівська експедиція складалася...

Він зупинився.

Не рахувати.

Навіть тут.

Навіть тепер.

— У наказі немає жодної картографки.

Дейр знав.

Колись була додаткова грамота.

Підпис Каеля.

Порожнє прізвище.

Нара.

Він пам’ятав...

Чи пам’ятав, що колись бачив?

— Документ, — сказав він.

— Який?

— Її призначення.

Каель насупився.

— У мене немає такого.

— Було.

— Дейре.

— БУЛО.

Жінка на мосту заплющила очі.

Сльози покотилися.

— Не треба.

Дейр повернувся.

— Що?

— Не доводь їм.

— Вони тебе не пам’ятають.

— Знаю.

— Ми запишемо.

Сайла здригнулася.

— Що саме?

— Її.

Він показав.

— Запиши, що вона з нами.

Сайла дивилася на жінку.

Потім на чисту сторінку.

— Як її звати?

Дейр відповів:

— Нара.

Перо торкнулося паперу.

Н

Чорнило розповзлося.

Не вперед.

Назад.

Літера зникла.

Сайла насупилася.

Спробувала ще.

НАРА

Чотири літери з’явилися.

На секунду.

Потім папір став чистим.

— Не тримається, — прошепотіла вона.

Дейр вихопив книгу.

Написав сам.

Сильніше.

Так, що перо подряпало аркуш.

НАРА

Літери потемніли.

Задрижали.

Зникли.

А подряпини залишилися.

Порожні.

Слово без чорнила.

— Ні.

Дейр почав знову.

Жінка сказала:

— Не треба.

— Треба.

— Дейре.

— Я ЗАПИШУ.

Вона підійшла на один крок.

Міст під її ногою здригнувся.

Чорна вода по обидва боки ворухнулася.

Жінка зупинилася.

— Ім’я віддане.

Її голос тремтів.

— Воно не повернеться.

Каель не опустив меча.

— Відійди від неї.

Дейр повернувся.

— Ні.

— Вона може бути тим, що відкрило ворота.

— Вона і відкрила.

Тиша.

Каель глянув на арку.

Кам’яний міст.

Коридор за нею.

— Як?

— Віддала ім’я.

Міра прошепотіла:

— Умова.

Вона згадала напис.

Не людину.

Один мусить добровільно залишити своє.

Сайла теж.

— Хтось мав заплатити.

— Вона, — сказав Дейр.

Сайла дивилася.

— Чому саме вона?

Дейр не знав, як пояснити.

Бо вона вже була безіменною?

Бо її справжнє ім’я було на воротах?

Бо озеро покликало?

Бо він не зміг її зупинити?

— Вона вибрала.

Міра дивилася на жінку.

В очах з’явилося щось схоже на співчуття.

Не впізнання.

Це було гірше.

— Тоді...

Міра опустила руки.

— Дякую.

Жінка здригнулася.

Наче її вдарили.

— Ти не повинна мені дякувати як чужій.

Міра розгубилась.

— Я...

— Ми говорили.

— Вибач.

— Ти лікувала мені руку.

Міра дивилася.

— Коли?

Жінка засміялася.

Крізь сльози.

— Неважливо.

Дейр підійшов до неї.

Міст був мокрий.

Холодний.

Але вода його не торкалася.

— Я пам’ятаю.

Вона глянула.

— Поки.

Це слово.

Знову.

— Не кажи так.

— Чому?

— Бо я пам’ятаю.

— Що?

Дейр відкрив рот.

І раптом зрозумів:

це важливіше за ім’я.

Що саме він пам’ятає?

Вона з’явилася в столиці.

Була восьмою.

Її кінь.

Карта.

Компас працював у її руці.

Знак.

Червона стрічка?

Ні.

Це вже Аліна.

Аліна...

Напис на руці.

АЛІНА — МОЯ СЕСТРА.

Перекреслено.

Жінка перед ним.

Чому ці речі стояли поруч у голові?

— Ти була з нами від столиці.

Вона кивнула.

— Так.

— Їхала на...

Колір коня?

Не пам’ятав.

— На коні.

Жінка майже всміхнулася.

— Сильний доказ.

— Ти малювала карту.

— Так.

— Ти...

Ще.

Що?

Грейл.

Будинок дитинства.

Синя стіна.

Вона знала синю стіну.

Чому?

— Ти знала мій дім.

Її обличчя змінилося.

— Так.

— Звідки?

— Не знаю.

Знайома відповідь.

Біль у грудях.

— Ти назвала мене братом.

Жінка завмерла.

Інші почули.

Каель підняв меч вище.

— Що?

Дейр не дивився.

— У Грейлі.

Вона сказала «братику».

Жінка прошепотіла: