Розділ 21

Вікна Керн-Вару горіли під водою.

Не всі одразу.

Спочатку найближча башта.

Потім друга.

Третя.

Світло повільно поширювалося вглиб озера, і лише тоді Дейр зрозумів справжній розмір фортеці.

Вона була величезна.

Більша за королівський палац.

Більша за стару цитадель столиці.

Башти йшли вниз у чорну воду на таку глибину, що нижніх ярусів майже не було видно.

Мури.

Внутрішні двори.

Мости.

Куполи.

Все ціле.

Все затоплене.

І все обплетене корінням.

Коріння було настільки товстим, що деякі відростки перевершували вежі.

Вони проходили крізь камінь.

Обіймали стіни.

Зникали у вікнах.

Виходили з інших.

Наче фортеця не була побудована серед коріння.

Наче її виростили всередині нього.

Нара плакала.

Дейр тримав її за плечі.

— Що ти почула?

Вона дивилася на воду.

— Ім’я.

— Яке?

Нара різко повернула голову.

— Не проси.

Дейр завмер.

Правильно.

Весь Морокліс вчив їх одному.

Імена мають вагу.

Повні імена після темряви.

Імена забутих.

Імена мертвих.

Імена, які повертають тіні.

Імена, які відкривають двері.

Він відпустив її.

— Добре.

Нара витерла сльози.

— Я його знаю.

— Пам’ятаєш?

— Не так.

— А як?

Вона довго шукала слово.

— Впізнала.

Пауза.

— Як власний голос, який чуєш у чужій кімнаті.

Орен стояв біля води.

Його руки все ще були зв’язані.

Коріння під шкірою рухалося.

Повільно.

Відколи засвітився Керн-Вар, воно перестало тягнутися до башти.

Тепер воно тягнулося вниз.

До озера.

Міра помітила.

— Боляче?

— Ні.

— Брехня.

Орен подивився.

— Менше, ніж раніше.

— Що відчуваєш?

Він закрив очі.

— Що повернувся.

Каель різко:

— Ти казав, тебе зробили біля Керн-Вару.

— Так.

— Це воно?

Орен похитав головою.

— Не тут.

— А де?

Жрець показав на протилежний берег.

— Далі.

— Пам’ятаєш?

— Уривок.

Каміння.

Дорогу.

Мертве тіло.

— Справжнього Орена?

— Можливо.

Каель скривився.

— Я думав, ми вже встановили...

— Ми встановили мою пам’ять.

Не факт.

Тиша.

Сайла тихо сказала:

— Правильно.

Каель глянув зло.

— Ви всі навчилися бути нестерпними.

Міра відповіла:

— Ми тренувалися.

На секунду ніхто не сказав нічого.

Дейр відчув біль.

Бран би засміявся.

На камені біля озера залишався напис.

КЕРН-ВАР НЕ ПРИЙМАЄ ТИХ, ХТО МАЄ ІМ’Я.
ЩОБ ДОРОГА ПІДНЯЛАСЯ З ВОДИ, ОДИН МУСИТЬ ДОБРОВІЛЬНО ЗАЛИШИТИ СВОЄ НА БЕРЕЗІ.

І нижче:

ВІДДАНЕ НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ З-ЗА ВОРІТ.

Сайла переписала.

Один раз.

Другий.

Третій.

Дейр дивився.

— Не допоможе.

— Знаю.

— Якщо людина віддасть ім’я...

— Не знаємо, що саме зникне.

— Люди забудуть?

— Можливо.

— Вона сама?

— Можливо.

— Тіло?

— Не знаю.

Каель підійшов.

— Ніхто нічого не віддає, поки не знайдемо інший шлях.

Нара тихо:

— Його немає.

Каель повернувся.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

Потім сама похитала головою.

— Ні.

Знаю.

— Як?

— Я пам’ятаю берег.

Всі завмерли.

— Цей?

— Так.

Нара показала на кам’яний виступ.

— Там стояло дерево.

Дейр глянув.

Дерева не було.

Лише пень.

Дуже старий.

— І?

— На ньому сиділа жінка.

— Хто?

Нара торкнулася скроні.

— Не бачу обличчя.

— Що вона робила?

— Плакала.

— Чому?

Нара дивилася на воду.

— Бо ніхто більше не знав, хто вона.

Дейр відчув холод.

— Вона віддала ім’я?

Нара кивнула.

— Думаю.

— І що сталося?

— Ворота відкрилися.

— А вона?

Пауза.

— Пішла з ними.

— З ким?

— Не пам’ятаю.

— Вона була серед нашої групи?

Нара заплющила очі.

— Я не знаю.

— Не тисни, — сказала Міра.

Дейр зупинився.

Правильно.

Нара сама продовжила:

— Я пам’ятаю, що ми говорили з нею.

Потім...

Вона провела рукою в повітрі.

— Ніби місце в пам’яті обійшли.

— Порожнє?

— Ні.

Гірше.

Наче там ніколи нікого не було.

Сайла різко підняла голову.

— Саме так стерся Бран.

Дейр торкнувся руки.

Напис залишався.

БРАН ГОРН.

А обличчя...

майже ні.

— Ім’я — якір, — сказала Сайла.

— Для чого?

— Для світу.

Можливо, не пам’ять тримає людину.

Ім’я тримає місце, яке вона займає в інших.

Орен подивився.

— У старих храмових текстах було щось подібне.

Каель глянув.

— І ти, звісно, згадуєш саме тепер.

— Саме тепер це має сенс.

— Говори.

Орен повільно:

— «Тіло можна повернути.

Пам’ять можна переписати.

Але ім’я визначає, кому належить повернене».

Сайла завмерла.

— Три корені.

Дейр відчув.

Тіло. Ім’я. Двері.

Старий Бран:

Нара — Двері.
Дейр — Ім’я.
Орен — Тіло.

Ні.

Не приймати.

Не зараз.

Він глянув на Нару.

Вона теж згадала.

Видно.

— Не кажи, — попросила.

Дейр кивнув.

Першим інший шлях шукав Каель.

Він пішов уздовж берега.

Теса б пішла за ним.

Дейр згадав це настільки ясно, що на секунду озирнувся.

Нікого.

На руці:

ТЕСА МАРН. БУЛА З НАМИ.

Міра помітила його погляд.

Нічого не сказала.

Вони розділилися тільки настільки, щоб бачити один одного.

Дейр із Нарою праворуч.