Розділ 20

З-під чобота Теси проріс тонкий білий корінь.

Дейр побачив його.

Нара теж.

Спочатку він був не товщий за волосину.

Пробив бліду траву, обвив підошву й завмер.

Теса не помітила.

Вона дивилася кудись перед собою.

Не на біле поле.

Не на дерева.

Не на них.

На щось інше.

Її обличчя змінилося так сильно, що Дейр на секунду не впізнав її.

Не молодшало.

Не ставало іншим.

Просто зникла постійна напруга.

Теса більше не слухала ліс.

Не шукала рух між деревами.

Не рахувала стріли.

Не стежила, хто стоїть за спиною.

Вона просто...

була.

— Мамо...

Дейр рвонув уперед.

Нара схопила його за ремінь.

— Не йди!

— Відпусти!

— Ти не наближаєшся!

Він знав.

Бачив.

Але тіло не приймало.

Теса була за десять кроків.

Він пробіг уже двадцять.

Вона все одно за десять.

— ТЕСО!

Мисливиця усміхнулася.

— Тату...

Другий білий корінь обвив її інший чобіт.

— Ви обоє тут.

Її голос був тихий.

Щасливий.

Такого голосу Дейр від неї не чув жодного разу.

Саме це було найстрашнішим.

Каель витягнув мотузку.

— Обв’яжемося.

Орен різко:

— Не треба.

— Чому?

— Не знаю.

Каель повернувся.

— Ти знову...

— Не знаю, але відчуваю.

Орен дивився на білу землю.

Коріння під його розірваною сорочкою ворушилося.

Не до галявини.

Навпаки.

Втягувалося глибше в тіло.

Наче ховалося.

— Це місце не любить мене.

Бран би щось сказав.

Дейр відчув порожнечу.

Не зараз.

— Чому?

Орен похитав головою.

— Тут немає того, за що воно може мене взяти.

Міра глянула.

— Спогадів у тебе достатньо.

— Чужих.

Пауза.

— Можливо, цього мало.

Сайла сказала:

— Або воно знає, що ти вже живеш чужим життям.

Орен усміхнувся без радості.

— Нарешті перевага.

Каель усе одно кинув мотузку.

— Тесо!

Кінець упав у білій траві за кілька кроків від неї.

Не ближче.

Каель насупився.

Кинув сильніше.

Мотузка пролетіла.

Знову впала на тій самій відстані.

— Простір, — сказала Сайла.

— Бачу.

— Ні.

Вона дивилася.

— Не простір між нами і нею.

— А що?

— Між нею і тим, що вона бачить.

Нара тихо:

— Чим ближче вона до них, тим далі від нас.

Дейр стиснув зуби.

— Тоді треба її повернути.

— Як?

Він не знав.

Теса простягнула руки.

Нікого перед нею не було.

Але пальці зігнулися так, ніби торкнулися чиїхось долонь.

Вона заплакала.

Щасливо.

— Я думала, ти мене ненавидиш.

Пауза.

— Ні?

Вона слухала відповідь.

Дейр чув тільки тишу.

— Я теж тебе люблю.

Білий корінь уже піднявся по халяві.

Тонкий.

Майже красивий.

— Тесо!

Вона не чула.

Міра закричала:

— ТВОЯ МАТИ МЕРТВА!

Дейр різко повернувся.

— Міро!

— Вона повинна почути!

Міра зробила крок у біле поле.

Дейр схопив.

— Не треба.

— А що тоді?!

В її голосі було щось від Ервена.

Від ями.

Від усіх, кого вона вже залишила.

— Ми просто дивитимемося?!

— Ні.

— Тоді що?!

Дейр не відповів.

Міра вирвала руку.

— ТЕСО! ТИ САМА КАЗАЛА, ЩО ЦЕ НЕ ВОНА!

Мисливиця здригнулася.

Ледь.

Усі побачили.

— Ще! — крикнула Сайла.

Міра вдихнула.

— ТВОЯ МАТИ ПОМЕРЛА!

Теса моргнула.

Усмішка зменшилася.

— Ні...

Дейр підхопив:

— Ти бачила її в Грейлі!

Теса повернула голову.

Не до них.

Кудись убік.

— Грейл...

— ТАК!

— Не слухай їх, доню.

Голос.

Цього разу почули всі.

Жіночий.

Тихий.

Теплий.

З порожнього білого поля.

Теса усміхнулася знову.

Дейр відчув лють.

— ТИ НЕ ЇЇ МАТИ!

Голос не відповів йому.

Лише Тесі:

— Ти так довго була одна.

Вона заплакала.

— Так.

— Не треба більше.

— Я знаю.

— Залишайся.

— Так.

Корінь дійшов до коліна.

Теса повільно зняла сагайдак.

Поклала в траву.

— НІ! — крикнув Дейр.

Потім пояс.

Ніж.

Лук уже лежав попереду.

Кожна річ.

Одна за одною.

Наче вона поверталася додому й більше не потребувала зброї.

— Тесо, послухай мене!

Вона зупинилася.

На секунду.

Дейр побачив шанс.

— Ти казала, якщо зупинишся — ми маємо тягнути.

Пауза.

Її обличчя змінилося.

— Я казала?

— Так.

— Коли?

— Біля колиски твоєї матері.

Теса насупилася.

— Колиска...

— Ейра Марн.

Вона здригнулася.

— Не називай її! — прошепотіла Нара.

Пізно.

Біле поле раптом затремтіло.

Не земля.

Світло.

І жіночий голос став ближчим.

— Бачиш, доню?

Теса слухала.

— Вони знову хочуть забрати мене.

— Ні!

— Як тоді.

Теса заплакала.

— Я не хочу.

— Тоді не йди.

Коріння дійшло до стегон.

Сайла швидко перегортала записи.

— Треба знайти щось її.

— Що?

— Не факт.

Не історію лісу.

Її власне.

Те, чого це місце може не знати.

Дейр глянув.

— Воно знає все, що знала вона.

— Можливо, але не все, що ми знаємо про неї.

Тиша.

— Що?

Міра сказала:

— Вона ненавидить солодке вино.

Теса не реагувала.

Каель:

— Вона завжди перевіряє вузли двічі.

Нічого.

Нара:

— Коли бреше, торкається лівого вуха.

Нічого.

Дейр намагався згадати.

Дрібниця.

Щось справжнє.

Не травма.

Не мати.

Не правила.

Теса.

Бран.

Раптом.

— Коза.

Всі глянули.

Дейр сам майже не пам’ятав історії.