Розділ 19

Удар під землею повторився.

Один.

Глухий.

Повільний.

Дейр відчув його не вухами.

У грудях.

Наче щось величезне билося далеко під ними, а земля була лише тонкою шкірою над тілом.

Орен стояв навколішки.

Руки зв’язані.

Сорочка розірвана на грудях.

І з чорної тріщини під ключицею дивилося біле коріння.

Воно тягнулося в бік далекої башти.

Кожна нитка.

Кожен тонкий відросток.

Наче знало дорогу.

— Біля Керн-Вару, — повторив Дейр.

Орен закрив очі.

— Так.

Каель тримав меч.

— Що саме біля Керн-Вару?

Жрець не відповів.

Дитина на краю криниці гойдала ногами.

Дерево з її грудей тихо скрипіло.

— Його зробили, — сказала вона.

Орен здригнувся.

— Я сам скажу.

Хлопчик усміхнувся.

— Цього разу?

Жрець подивився на нього.

Втомлено.

— Цього.

Дейр відчув холод.

Не «так».

Не «нарешті».

Цього.

Наче ця розмова теж уже була.

І, можливо, не один раз.

Теса опустила лук не повністю.

Стріла залишилася на тятиві.

Міра стояла неподалік.

Сайла вже тримала перо.

Орен побачив.

— Не записуй.

Вона завмерла.

— Чому?

— Прошу.

— Саме це треба записати.

— Ні.

— Якщо завтра ми забудемо?

Орен усміхнувся.

— Можливо, так буде краще.

Дейр різко:

— Ні.

Жрець підняв голову.

Дейр показав руку.

На шкірі:

БРАН ГОРН. БУВ ІЗ НАМИ. НЕ ЗАБУДЬ.

Нижче інші написи.

Аліна.

Повернений.

Ім’я може бути брехнею.

— Ми вже достатньо втратили через те, що хтось вирішував, яку правду нам краще не знати.

Орен дивився.

Потім кивнув.

— Добре.

Сайла опустила перо на сторінку.

— Починай.

Орен довго мовчав.

Ніби шукав точку, з якої починається його життя.

Це було важче, ніж мало б бути.

— Я пам’ятаю дитинство, — сказав він.

Каель невдоволено видихнув.

— Це не...

Дейр підняв руку.

Нехай говорить.

Орен продовжив:

— Маленьке село біля Сивої ріки.

Батько робив дзвони.

Мати померла, коли мені було одинадцять.

У храм я пішов у сімнадцять.

Першу молитву Білого Полум’я вивчив неправильно.

Вчитель ударив мене по пальцях.

Він усміхнувся.

Ледь.

— Я його ненавидів.

Міра дивилася на нього.

— Це спогади справжнього Орена?

Пауза.

— Так.

— Ти впевнений?

— Ні.

Тиша.

— Я пам’ятаю, як одружився.

Її звали Лейна.

Пам’ятаю, як боявся торкнутися її руки перед вівтарем.

Пам’ятаю наш будинок.

Стіл, який постійно хитався.

Сина.

Жрець на секунду перестав говорити.

— Його звали Елі.

Міра заплющила очі.

Дитячий голос.

Релікварій.

Кімната в будинку.

— П’ять років, — сказав Орен.

— Він помер у п’ять.

Я пам’ятаю, як ніс його тіло.

Пам’ятаю вагу.

Пам’ятаю, як Лейна кричала на мене, бо я не плакав.

Пам’ятаю її смерть через два роки.

Пам’ятаю все.

Він подивився на свої руки.

— Але нічого з цього не сталося зі мною.

Ніхто не перебивав.

— Це сталося з людиною, обличчя якої я ношу.

Каель повільно опустив меч.

Не від довіри.

Від бажання почути.

— Тоді коли починаєшся ти?

Орен подивився на нього.

— За три дні до входу в Морокліс.

Дейр завмер.

— До Вересня?

— Так.

— Де?

Орен кивнув на напрямок, звідки вони прийшли.

— На старій дорозі.

Між столицею і селом.

— Ми були разом?

— Ні.

— Тоді хто?

— Справжній Орен.

Тиша.

Жрець вдихнув.

— Він їхав окремо.

Так було наказано.

Релікварій не мали перевозити разом із усією експедицією до останнього дня.

Сайла швидко писала.

— Чому?

— Король не довіряв храму.

Храм не довіряв королю.

— А ти звідки це знаєш?

— Він знав.

Справжній Орен.

— Що сталося?

Орен закрив очі.

— На дорозі він зупинився.

— Чому?

— Почув голос.

Теса завмерла.

— З лісу?

— Морокліс був за десятки миль.

— Це не відповідь.

— Так.

З лісу.

Тиша.

— Голос сина.

Міра подивилася на релікварій.

Орен кивнув.

— Він почув Елі.

Не з дерев.

З ящика.

Дейр відчув холод.

— Релікварій говорив?

— Не зовсім.

Третій замок став гарячим.

І Орен...

Справжній Орен...

зрозумів, що всередині не просто вуглина.

Сайла підняла голову.

— Тоді що?

Жрець подивився на неї.

— Я досі не знаю.

— Але?

— Воно пам’ятає.

— Що?

— Те, чого торкається.

— Людей?

— Можливо.

— Сина Орена?

— Так.

Орен продовжив:

— У храмі йому казали, що релікварій містить священний жар, украдений у часи заснування Білого Полум’я.

Його називали Першою Іскрою.

Тим, від чого можна запалити Чорний Маяк.

— І це неправда? — запитав Каель.

— Частково правда.

— Яка частина?

— Жар існує.

Але його не створив храм.

— Ми вже здогадувалися.

— Орен теж.

Справжній.

Він знайшов старі записи.

Зрозумів, що храм не благословив релікварій.

Він його вкрав.

— У кого?

Орен повільно подивився на чорні дерева.

Ніхто не запитав вдруге.

— Він вирішив не нести його до фортеці, — сказав Орен.

Каель завмер.

— Що?

— Справжній брат Орен збирався порушити наказ.

— Навіщо тоді взагалі їхав?

— Щоб забрати релікварій із храму.

— І?

— Повернути.

Дейр відчув, як слово впало між ними.

— Мороклісу?

Орен похитав головою.

— Туди, звідки його взяли.

— Це одне й те саме?

— Не знаю.

Пауза.