Розділ 18

Орен побіг.

Не до лісу.

Не від криниці.

Просто геть.

Наче напрямок не мав значення.

Дейр зреагував раніше, ніж подумав.

— Тесо!

Мисливиця вже натягнула лук.

— Не стріляй!

Вона змінила рух.

Замість пострілу кинулася навперейми.

Каель — слідом.

Орен біг незграбно.

Релікварій залишився біля криниці.

Це налякало Дейра більше за втечу.

Жрець ніколи його не залишав.

Навіть коли падав.

Навіть коли спав.

Навіть коли всі підозрювали, що всередині може бути не вогонь.

А тепер чорний ящик лежав на траві.

Покинутий.

Орен озирнувся.

Побачив Тесу.

Різко змінив напрямок.

І перечепився.

Не об корінь.

Об власну ногу.

Упав.

Каель наздогнав першим.

Притиснув коліном до землі.

— Лежи!

Орен ударив ліктем.

Сильно.

Надто сильно.

Каеля відкинуло.

Дейр завмер лише на секунду.

Жрець був худий.

Не слабкий.

Але не настільки сильний.

Теса побачила теж.

Орен підвівся.

В очах — паніка.

— Не підходьте!

Дейр підійшов.

— Стій.

— НІ!

— Орине.

— Не називай мене!

Тиша.

Навіть дитина біля криниці замовкла.

Дейр зробив ще крок.

— Тоді як тебе називати?

Жрець завмер.

Обличчя змінилося.

Страх став чимось іншим.

Болем?

Люттю?

Порожнечею?

— Я...

Він відкрив рот.

Не сказав нічого.

Дейр побачив.

Не те, що Орен не хотів відповісти.

Він не знав.

За їхніми спинами дитина засміялася.

Тихо.

Майже весело.

— Оце питання.

Орен здригнувся.

— Замовкни.

Хлопчик сидів на краю криниці.

Ноги звисали.

Білий стовбур із грудей погойдувався, хоча вітру не було.

Корені в роті ворушилися.

— Стільки разів ніхто не питав.

Каель піднявся.

Торкнувся ребер.

— Що ти таке?

Дитина подивилася.

— Я?

— Так.

— Не знаю.

— Дуже зручно.

— Ви часто так кажете.

Бран би засміявся.

Дейр майже почув це.

Майже.

Хлопчик показав на своє тіло.

— Мене посадили.

— Хто?

— Ви.

Тиша.

Сайла зробила крок.

— Коли?

Дитина нахилила голову.

— Якого разу?

Сайла зблідла.

— Скільки їх було?

Хлопчик усміхнувся.

Коріння в роті зашепотіло.

Одразу багато голосів:

— Один.

— Три.

— Дев’ять.

— Двадцять сім.

— Ніколи.

— Ще не було.

Хлопчик закрив рот.

Голоси стихли.

— Рахувати тут погано.

Теса глянула на Дейра.

Ще одне підтвердження.

Або ще одна річ, яку ліс почув від них і повернув.

Неможливо знати.

Орен повільно відступав.

Дейр помітив.

— Не йди.

— Я не...

— Стоїш.

Орен завмер.

Дитина подивилася на нього.

— Він завжди тікає після цього.

— Після чого? — запитала Міра.

Хлопчик не відвів очей від жерця.

— Після того, як бачить рот.

Орен стиснув кулаки.

— Воно бреше.

— Можливо, — сказав Дейр.

Орен різко повернувся.

Дейр продовжив:

— Але ти втік.

— Бо знаю, що воно робить.

— Звідки?

— Читав.

— Де?

— У храмі.

Сайла одразу:

— Назви текст.

Орен мовчав.

— Назву.

— Не пам’ятаю.

— Автора.

— Не знаю.

— Століття.

— Сайло...

— Ти все життя служив у храмі.

Там є записи про істоту, яку ми бачимо вперше, і ти не пам’ятаєш жодної деталі?

Орен дивився.

— Я пам’ятаю зміст.

— Який?

Він відкрив рот.

Знову мовчання.

Сайла зрозуміла.

— Ти не читав.

— Читав.

— Тоді скажи.

— Я...

Дитина раптом промовила голосом старого чоловіка:

— «Не дивись у рот дитині, бо там говорять ті, кого ти вже не пам’ятаєш».

Орен зблід.

Сайла повільно повернула голову.

— Це цитата?

Хлопчик усміхнувся.

— Його почерк.

— Чий?

Палець на Орена.

— Він написав.

Орен прошепотів:

— Ні.

Міра підійшла до релікварія.

Не торкалася.

— Він залишив це.

Дейр глянув.

— Не чіпай.

— Не збираюся.

Вона присіла.

Релікварій лежав на боці.

Перший замок закритий.

Другий теж.

Третій — темний.

Міра дивилася.

— Подряпина.

— Яка?

Вона показала.

На дні.

Майже непомітна.

Три паралельні лінії.

І півмісяць.

Дейр відчув, як у животі стало холодно.

Знак Нари.

Вона сама побачила.

Підійшла.

— Це не...

Орен закричав:

— НЕ ТОРКАЙСЯ!

Всі здригнулися.

Нара зупинилася.

Дейр повернувся.

— Чому?

Орен дихав важко.

— Просто не треба.

— Це твій релікварій.

— Так.

— Але на ньому її знак.

— Я не знав.

— Ти носив його скільки?

Пауза.

— Дванадцять років.

— І не бачив?

Орен мовчав.

Дитина сказала:

— Він носив довше.

Орен заплющив очі.

— Замовкни.

— Набагато.

— ЗАМОВКНИ.

Коріння в роті хлопчика заворушилося.

І заговорило голосом жінки:

— «Третій замок знову не відкрився».

Інший голос:

— «Потрібне нове тіло».

Третій:

— «Це вже четвертий жрець».

Орен упав на коліна.

— Досить.

Голоси продовжували:

— «Обличчя тримається».

— «Пам’ять нестабільна».

— «Він називає себе Ореном».

— «Нехай».

Тиша.

Дейр не рухався.

Ніхто не рухався.

Сайла стала біла.

— Це...

Дитина закрила рот.

— Не все моє.

— Чиї це голоси? — запитала вона.

Хлопчик торкнувся дерева в грудях.

— Тих, хто годував.

— Що?

— Мене.

— Чим?

Хлопчик подивився.

— Собою.