Розділ 17

НЕ ТУДИ.

Дві подряпані на корі слова були свіжими.

З надрізів ще виступав світлий сік.

Дейр провів пальцем поряд, не торкаючись літер.

За деревом нікого.

Ніяких слідів.

Ніякого дихання.

Навіть гілки не ворушилися.

Але він чув, як кілька секунд тому Бран біг.

Швидко.

Від них.

Наче побачив щось, чого не зміг витримати навіть після власної смерті.

Чи після власного забуття.

Дейр уже не знав, яке слово правильне.

— «Не туди», — прочитала Сайла.

Каель подивився на чорну башту.

— Дуже змістовно.

— Принаймні зрозуміло, — сказала Теса.

— Ні.

Каель повернувся.

— Що саме «не»?

Не до башти?

Не під неї?

Не цією стежкою?

Не сьогодні?

Сайла кивнула.

— Справедливо.

Дейр дивився на напис.

Якби Бран міг говорити, пояснив би.

Але сам залишив попередження:

НЕ ВІР МОЄМУ ГОЛОСУ.

ДИВИСЬ НА ТЕ, ЩО Я РОБЛЮ.

Тепер він утік.

Це була дія.

Найчіткіша з усіх.

— Ми не йдемо до башти, — сказав Дейр.

Каель різко повернув голову.

— Вона може бути частиною Керн-Вару.

— Може.

— Ми витратили стільки часу...

— І все ще живі.

— Не всі.

Тиша.

Дейр глянув.

Каель не знав Брана.

Не пам’ятав Ервена так, як мав би.

Але слово влучило.

Міра відвернулася.

Сайла опустила очі до книги.

Дейр сказав:

— Саме тому.

Нара стояла трохи осторонь.

Карта тремтіла в її руках.

Не від вітру.

Вітру не було.

Кров продовжувала рухатися по пергаменту.

Повільно.

Наче всередині карти були тонкі судини.

Хрести на їхніх позначках залишалися.

Сім.

Дейр не рахував людей.

Лише знаки.

Це, мабуть, теж було дурістю.

— Дай, — сказала Сайла.

Нара не віддала.

— Наро.

— Ні.

— Я лише подивлюся.

— Не торкайся.

Сайла завмерла.

— Чому?

Нара дивилася на свої пальці.

На них не було крові.

Хоч карта була мокра.

— Вона тепла.

Дейр підійшов.

— Карта?

— Так.

— Наскільки?

— Як шкіра.

Теса скривилася.

— Не подобається.

Бран би сказав щось про те, що їй нарешті щось не подобається.

Дейр відчув порожній удар пам’яті.

Знову.

Сайла нахилилася, не торкаючись.

— Це справді кров?

Міра підійшла.

— Дай понюхати.

Нара простягнула карту лише настільки, щоб лікарка могла нахилитися.

Міра вдихнула.

— Так.

— Людська? — запитав Каель.

— За запахом?

Вона глянула.

— Я не собака.

— Але кров?

— Схоже.

Орен стояв далі.

Надто далеко.

Дейр помітив.

— Чому не підходиш?

Жрець подивився на карту.

— Не хочу.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Дейр уже рушив до нього.

Нара раптом сказала:

— Вона реагує.

Всі повернулися.

— На що?

Нара повільно повернула карту в бік Орена.

Кров на пергаменті здригнулася.

Одразу.

Один із тонких червоних струмків змінив напрямок.

Потягнувся до позначки жерця.

Орен відступив.

Кров пішла швидше.

— Не наближай, — сказав він.

Сайла завмерла.

— Ти знаєш, що це.

— Ні.

— Тоді чому боїшся?

— Бо все, що тут реагує на мене, зрештою намагається залізти в релікварій або називає мене чужим ім’ям.

Бран би схвалив.

Дейр знову не зміг згадати його голос.

Лише відчуття жарту.

Цього ставало дедалі менше.

Нара поклала карту на землю.

Не на траву.

На плащ.

Кров не просочувалася.

Хоч мала б.

Замість цього нові лінії почали з’являтися.

Не хрести.

Стежки.

Дейр присів.

— Це наша карта?

— Була.

— Цього місця раніше не було.

— Знаю.

На схід від них проявився вузький яр.

Потім кам’яна арка.

Далі чорний круг.

Сайла дивилася.

— Що це?

Нара прошепотіла:

— Криниця.

— Звідки знаєш?

Вона не відповіла.

Дейр уже не питав вдруге.

Ще далі з’явився знак дерева.

Дуже великого.

Під ним маленька людська фігура.

Теса насупилася.

— Ти так не малюєш.

— Ні.

— Значить, карта показує не твої позначки.

Нара кивнула.

— Схоже.

Каель сказав:

— Або хтось малює через неї.

Всі подивилися на ліс.

Ніхто не сказав «Морокліс».

Не треба було.

Перший новий напис з’явився біля яру.

ТЕСА.

Мисливиця зблідла.

— Ні.

Під ім’ям виник маленький хрест.

Дейр одразу підняв голову.

— Не робимо висновків.

Теса усміхнулася без радості.

— Звичайно.

— Ми не знаємо, що означають хрести.

— Звичайно.

— Тесо.

— Я чую.

Кров продовжила.

Під хрестом — тонкий малюнок.

Лук.

Зламаний навпіл.

Теса дивилася.

— Це мій?

Нара не торкалася карти.

— Не знаю.

— На моєму є тріщина біля руків’я.

Дейр глянув на її лук.

Стара тріщина.

Обмотана шкірою.

На карті...

так само.

Тиша.

Теса повільно опустила зброю.

— Добре.

— Нічого не добре, — сказала Міра.

— Ні.

Теса дивилася на свій хрест.

— Але тепер принаймні знаємо, що воно не малює випадково.

Другий напис з’явився нижче.

КАЕЛЬ.

Хрест.

Під ним — корона.

Перекреслена.

Каель стояв нерухомо.

Сайла подивилася на нього.

— Це може означати не смерть.

— Знаю.

— Втрата титулу.

— У мене його немає.

— Втрата батька?

Каель глянув так, що Сайла замовкла.

На карті корона почала чорніти.

Не кров.

Щось інше.

Наче попіл.

Потім над нею з’явилося дерево.