Розділ 16

Вранці монета лежала там само.

Посеред великого відбитка чобота.

НЕ ЗАБУВ.

Дейр тримав її між пальцями й дивився на сліди, що тягнулися від нічного вогнища в Морокліс.

Восьма пара.

Теса присіла поруч.

— Важкий чоловік.

Дейр глянув.

— Звідки знаєш?

— Глибина.

Вона показала на відбиток.

— Вищий за тебе. Мабуть, ширший. Праву ногу трохи ставить назовні.

Дейр відчув, як щось боляче ворухнулося в пам’яті.

Великий.

Борода.

Шрам через брову.

Жартував.

Друг.

— Бран.

Теса підняла голову.

— Той із твоєї руки?

Дейр кивнув.

Вона дивилася на сліди.

— Я все ще не пам’ятаю його.

— Знаю.

— Але...

— Що?

Теса насупилася.

— Мені здається, я знаю, як він ходив.

Дейр завмер.

— Ти щойно сказала.

— Я дивлюся на сліди.

— Ні.

Він присів.

— Ти сказала, що праву ногу ставить назовні.

— Це видно.

— А звідки знаєш, що він був вищий за мене?

Теса відкрила рот.

Подивилася на відбитки.

— За кроком.

— Крок коротший за мій.

Вона завмерла.

Справді.

Великі ноги.

Але відстань між відбитками не більша за Дейрову.

— Я...

Теса потерла скроню.

— Не знаю.

Дейр відчув крихітний спалах надії.

Небезпечний.

Такий самий, як учора.

— Ти щось пам’ятаєш.

— Ні.

— Тіло пам’ятає.

Вона різко глянула.

Цю фразу вже використовував Морокліс.

Дейр зрозумів помилку.

— Вибач.

Теса мовчала.

Потім піднялася.

— Не кажи так.

— Добре.

— Ніколи.

— Добре.

Вона відійшла.

Дейр залишився біля сліду.

Поклав монету в кишеню до двох жетонів.

Три шматки металу.

Три докази людини, якої не було.

Сайла переписала ім’я Брана ще раз.

На новій сторінці.

На внутрішній стороні обкладинки.

На клапті тканини.

Навіть на ремені своєї сумки.

БРАН ГОРН

Кожен напис здавався безглуздим.

— Не допомагає, — сказала вона.

Дейр дивився.

— Що відчуваєш, коли читаєш?

— Нічого.

— Взагалі?

— Знаю, що це чоловіче ім’я.

Мабуть.

Пауза.

— «Бран» може бути й жіночим у північних племенах.

Дейр закрив очі.

— Він був чоловіком.

— Записати?

— Так.

Сайла додала:

ЧОЛОВІК.

— Ще?

Дейр дивився на власне передпліччя.

Літери вже підсихали.

ВЕЛИКИЙ. БОРОДА. ШРАМ ЧЕРЕЗ БРОВУ. ЖАРТУВАВ. ДРУГ.

— Близько сорока.

Сайла записала.

— Точно?

— Ні.

— Звідки він?

Дейр відкрив рот.

Не знав.

— Солдат.

— Де служив?

— На півночі.

— Коли?

— Сім років тому.

Пауза.

Ні.

Він пам’ятав Шелл.

Чи просто пам’ятав, що Бран пам’ятав Шелл?

Різниця ставала тонкою.

— Був найманцем, — додав Дейр.

Сайла записала.

— Родина?

Порожнеча.

— Не знаю.

— Улюблена їжа?

— Не знаю.

— Звідки шрам?

— Не знаю.

— Колір очей?

Дейр мовчав.

Сайла підняла голову.

— Дейре.

— Не знаю.

Вона опустила перо.

— Ти втрачаєш його.

Він стиснув кулак.

— Ні.

— Так.

— Я пам’ятаю.

— Ти пам’ятаєш список.

Дейр подивився.

Це було жорстоко.

Саме тому правда.

Сайла торкнулася напису в книзі.

— Якщо я скажу тобі зараз: великий чоловік, борода, шрам, любив жарти, був солдатом...

Пауза.

— Це може бути будь-хто.

— Не для мене.

— Поки.

Дейр різко встав.

Сайла не злякалася.

— Я не хочу тебе образити.

— Тоді не треба.

— Я хочу зрозуміти механіку.

— Він не механіка.

— Для Мороклісу — можливо.

Дейр повернувся.

Сайла продовжила:

— Якщо він справді існував і ліс його стирає, треба зрозуміти, що залишається останнім.

Ім’я?

Річ?

Емоція?

— Людина.

— Що?

— Залишається людина.

— Дейре...

— Поки я пам’ятаю, що він був людиною, цього достатньо.

Сайла довго дивилася.

Потім кивнула.

— Добре.

І внизу сторінки написала:

БУВ ЛЮДИНОЮ.

Дейр не знав, чому саме від цих слів стало важко дихати.

Вирушили на схід.

Принаймні Нара сказала, що це схід.

Компас у її руці показував туди.

Дейр більше не довіряв напрямкам.

Але іншого не мав.

Їх було семеро.

Дейр не рахував.

Просто знав.

Каель ішов попереду поруч із Нарою.

Міра трималася ближче до Орена.

Після Ервена вона майже не розмовляла.

Сайла писала навіть на ходу.

Теса перевіряла землю.

Дейр ішов останнім.

Навмисно.

Восьмі сліди з’явилися через годину.

Спочатку Теса не помітила.

Дейр теж.

Земля була тверда.

Коріння.

Хвоя.

Місцями каміння.

Потім вони перейшли через вузьку смугу багнюки.

Теса зупинилася.

Всі теж.

— Що?

Вона дивилася назад.

Дейр уже знав.

У болоті були їхні відбитки.

І ще одна пара.

Великі чоботи.

Вони йшли позаду Дейра.

На відстані трьох кроків.

Точно.

— Він іде з нами, — сказав Дейр.

Каель повернувся.

— Хто?

Дейр показав на руку.

— Бран.

Каель прочитав.

Обличчя не змінилося.

— Ми вже говорили про це.

— Сліди.

Каель присів.

— Можливо, безликий.

— Ні.

— Чому?

Дейр не мав доказу.

— Бо він тримається позаду.

Каель підняв очі.

— І це доказ?

— Він завжди...

Дейр замовк.

Завжди що?

Ішов позаду?

Не пам’ятав.

Прокляття.

— Не знаю.

Каель встав.

— Тоді не роби висновків.

Дейр відчув лють.

— Для тебе його взагалі не було.