Розділ 15

Усі свічки у Вересні загорілися одночасно.

Сотні маленьких жовтих вогнів.

У вікнах.

На ґанках.

У ліхтарях над дверима.

Навіть у тих будинках, які Дейр пам’ятав покинутими.

Тепле світло серед темряви Мороклісу.

Майже красиве.

Майже домашнє.

Саме тому ніхто не рушив.

Стара жінка стояла біля першої хати.

Посміхалася.

Неприродно широко.

— Заходьте.

Теса вже тримала лук.

— Ні.

Жінка нахилила голову.

— Ви ж повернулися.

Дейр відчув, як по спині пройшов холод.

Повернулися.

Не прийшли.

Не прибули.

Повернулися.

Каель зробив крок ближче до Дейра.

— Якщо це справді Вересень...

— Не справді.

— Звідки знаєш?

Дейр показав на будинки.

— Вікна.

Каель не зрозумів.

Теса — одразу.

— Всі дивляться на ліс.

У справжньому Вересні будинки стояли спинами до Мороклісу.

Жодних східних вікон.

Тут кожне чорне скло було повернуте саме до них.

Наче село все життя чекало.

— Значить, пастка, — сказала Міра.

Стара жінка засміялася.

— Ви так любите це слово.

Її голос знову був не її.

Глибший.

Наче говорили кілька людей одразу.

— Пастка.

— Дозвіл.

— Правило.

— Ім’я.

— Пам’ять.

Кожне слово звучало іншим голосом.

Чоловічим.

Жіночим.

Дитячим.

Старечим.

Останнє вона сказала голосом Ервена:

— Як багато назв для страху.

Бран різко підняв голову.

— Не його голосом.

Дейр глянув.

Бран стояв дуже блідий.

Рука стискала медальйон Ервена.

— Не слухай, — сказав Дейр.

— Я й не слухаю.

— Брешеш.

— Так.

Стара усміхнулася.

— Заходь, капітане.

Бран завмер.

— Твої хлопці вже всередині.

Теса одразу схопила його за рукав.

— Ні.

— Я нікуди не йду.

— Добре.

— Я сказав...

— Я чула.

Жінка розвернулася.

— Як хочете.

І пішла до будинку.

Двері самі відчинилися.

Всередині довгий стіл.

За ним сиділи солдати.

Бран побачив.

Навіть здалеку.

— Велл.

Дейр різко:

— Не називай!

Бран затиснув рот.

Пізно.

Один чоловік за столом підняв голову.

Посміхнувся.

На підлозі під ним виникла тінь.

— Відходимо, — сказав Дейр.

Каель не сперечався.

Ніхто не сперечався.

Вони почали повільно задкувати.

Село не переслідувало.

Це було гірше.

Жителі просто виходили з будинків.

Один.

Другий.

Десятки.

Стояли на вулиці.

Дивилися.

Не усміхалися.

Не кликали.

За кожним із них горіло вікно.

І всі мали тіні.

Теса побачила першою.

— У них є.

Дейр глянув.

Справді.

Грейл був без тіней.

Цей Вересень — ні.

— Значить, інше, — сказала Сайла.

— Не краще.

— Я й не казала.

Бран ішов останнім.

Постійно дивився на солдатів.

Дейр схопив його за плече.

— Не озирайся.

— Я не...

— Дивишся.

— Вони пам’ятають мене.

— Не знаємо.

— Я вже пам’ятаю їх.

— Теж не знаємо.

Бран повернувся.

Злість.

— Що тоді ми взагалі знаємо?!

Голос прокотився між будинками.

Село одразу відповіло.

З усіх вікон:

— НІЧОГО.

Бран замовк.

Дейр сказав тихіше:

— Оце знаємо.

Вони відійшли на сотню кроків.

Село залишалося.

Ще сто.

Теж.

Дерева не закривали його.

Наче Вересень рухався разом із ними.

Теса кілька разів змінювала напрямок.

Ліворуч.

Праворуч.

Навіть назад.

Вогні все одно були позаду.

На тій самій відстані.

— Воно йде, — сказала Міра.

— Не село, — відповіла Нара.

Вона дивилася не назад.

Під ноги.

— Що?

— Ми.

Дейр глянув.

— Поясни.

Нара показала на сліди.

Вони йшли по власних відбитках.

Дейр відчув, як живіт стискається.

Теса присіла.

— Ні.

— Що?

Вона торкнулася сліду.

— Це наші.

— Ми повертаємося?

— Не відчуваю повороту.

Сайла дістала компас.

Стрілка крутилася.

Нара взяла.

Зупинилася.

Показала...

назад.

На Вересень.

Нара зблідла.

— Схід там.

Тиша.

Дейр глянув на небо.

Не видно.

Тільки крони.

— Значить, ми йдемо на захід.

— Ні.

— Але...

— Я веду на схід.

Дейр подивився на ліс.

— Морокліс перевернув напрямок.

Бран тихо:

— Або нас.

Тоді задзвонив церковний дзвін.

Вересень не мав церкви.

Дейр пам’ятав.

Точно.

Маленька каплиця була колись, але її розібрали ще до його першого приходу.

Та дзвін звучав.

Один удар.

Потім другий.

Нара зупинилася.

— Це ранок.

— Ні, — сказала Теса.

— Чому?

— Ще темно.

Третій удар.

Будинки Вересня почали гасити свічки.

По одній.

Від краю села до центру.

Дейр дивився.

Правило.

Якщо вогні села серед дерев не згасли до світанку — села не існує.

Вони гасли.

Отже...

— Воно хоче, щоб ми повірили, що справжнє, — сказала Сайла.

Дейр кивнув.

— Так.

Четвертий удар.

Небо стало світлішим.

Занадто швидко.

За хвилину ніч перетворилася на сірий ранок.

Сніг зник.

Не розтанув.

Просто його не стало.

Земля суха.

Вологе листя.

Літнє.

Міра подивилася на руки.

— Що...

Бран глянув на свій плащ.

Сухий.

— Ми не йшли снігом?

Тиша.

Дейр пам’ятав.

Так.

Колиски.

Сніг.

Кров.

А тепер жодного сліду.

Теса торкнулася кишені.

Мідні лисиці були там.

Доказ.

Поки.

— Ранок, — сказала Нара.