Розділ 14

Біла квітка росла з губ Ервена.

Маленька.

П’ять тонких пелюсток.

Міра дивилася на неї кілька секунд, ніби мозок відмовлявся приймати те, що бачать очі.

Потім схопила ножиці.

— Не рухайся.

Ервен усміхнувся.

Квітка ворухнулася разом із губою.

— Вона не болить.

— Мені байдуже.

— Дарма.

Міра затиснула стебло пінцетом.

Потягнула.

Ервен різко вигнувся.

Закричав.

Стебло не виходило.

Воно тягнулося.

Довше.

Ще.

З рота показалася тонка біла нитка.

Потім друга.

Міра завмерла.

— Коріння.

Ервен задихався.

— Я казав.

— Не говори.

Вона обрізала стебло.

Квітка впала в сніг.

Щойно торкнулася землі, пелюстки потемніли.

За кілька секунд згорнулися.

Наче прожили роки.

Бран наступив.

— Я більше не хочу бачити, як із людей щось росте.

Теса глянула на нього.

— Не кажи лісу, чого не хочеш.

Бран мовчки відступив від квітки.

— Справедливо.

Плач із-під землі не припинявся.

Тихий.

Рівний.

Не одна дитина.

Багато.

І дивно було не те, що Дейр чув його.

Дивно було, що звук не ставав гучнішим, навіть коли він підійшов до отвору.

Кам’яні сходи йшли вниз.

Сніг падав на перші кілька сходинок.

Далі — темрява.

Ніякого світла.

Ніякого руху.

Тільки плач.

Нара стояла поруч.

Дивилася вниз.

— Я це бачила.

Дейр одразу повернувся.

— Де?

Вона торкнулася голови.

— Не знаю.

— У Грейлі?

— Можливо.

— У домі?

— Ні.

Вона заплющила очі.

— Камінь.

Мокрий.

Запах молока.

Дерево.

І...

Нара зблідла.

— Пісня.

— Яка?

Вона мовчала.

— Наро.

— Не можу згадати.

Дейр не наполягав.

Після останньої години він уже боявся не того, що вона нічого не пам’ятає.

А того, що почне.

Каель підійшов до сходів.

— Ми не підемо туди.

Бран глянув на нього.

— Вперше підтримую.

Сайла вже стояла біля краю.

— А якщо це шлях?

— Куди?

— До фортеці.

— Ти бачиш фортецю в кожній дірі?

— Ні.

Сайла подивилася вниз.

— Але Морокліс кілька разів показував нам підземні проходи.

Релікварій.

Грейл.

Тепер це.

— І кожного разу ми отримували проблеми, — сказав Бран.

— Так.

— Тоді логічний висновок?

— Треба зрозуміти, що їх пов’язує.

Бран провів рукою по обличчю.

— Я сумую за людьми, які бачили діру й думали: «Не полізу».

Теса присіла біля входу.

Розгрібала сніг.

— Тут ходили.

Дейр нахилився.

— Свіжі?

— Ні.

— Людські?

Пауза.

— Не знаю.

— Тесо.

Вона показала.

На камені виднілися подряпини.

Не сліди взуття.

Наче щось тягнули.

Багато разів.

Вниз.

— Що?

— Важке.

— Тіла?

Теса подивилася.

— Можливо.

Бран пробурмотів:

— Чудово.

Ервен раптом заговорив.

— Треба йти.

Міра повернулася.

— Ти нікуди не йдеш.

— Не вперед.

Вниз.

Тиша.

Дейр підійшов.

— Чому?

Ервен дивився на отвір.

— Вони кличуть.

— Діти?

— Ні.

— Тоді хто?

Ервен прислухався.

Його зіниці рухалися під повіками.

— Не діти.

— Що?

— Коріння.

Міра стиснула його плече.

— Ти казав, воно співає.

— Тепер говорить.

— Що каже?

Ервен усміхнувся.

— «Поверни».

Дейр відчув холод.

— Кого?

Ервен подивився прямо на нього.

— Тебе.

— Ні, — сказав Каель.

Цього разу твердо.

— Ми йдемо далі.

Сайла роздратовано:

— Не можна просто...

— Можна.

— Там може бути інформація.

— Інформація вже мало не вбила нас у будинку.

Сайла замовкла.

Каель продовжив:

— Ми маємо завдання.

Керн-Вар.

Маяк.

Це єдине, що ще має напрямок.

Дейр глянув на Орена.

Жрець стояв осторонь.

Після того, що побачив у своїй кімнаті, майже не говорив.

Релікварій тримав двома руками.

Наче боявся впустити.

— Що думаєш?

Орен підняв очі.

— Про що?

— Сходи.

Він подивився.

І зблід.

Дейр помітив.

— Ти знаєш.

— Ні.

— Орине.

— Я не...

— Не бреши зараз.

Жрець довго мовчав.

Потім підійшов до каменю.

Стер сніг рукавицею.

Під ним був знак.

Майже непомітний.

Коло.

Всередині — дві горизонтальні лінії.

Сайла одразу присіла.

— Це не храмовий символ.

— Ні.

— Що?

Орен провів пальцем поряд, не торкаючись самого знака.

— Старе позначення.

— Чого?

— Сховища.

Бран:

— Чого саме?

Орен не відповів.

Сайла сказала:

— Мертвих?

Жрець похитав головою.

— Не зовсім.

Дейр відчув, як усе всередині стискається.

— Тоді?

Орен тихо відповів:

— Забраних.

Плач під землею продовжувався.

І тепер він звучав інакше.

Наче чув слово.

Каель змінив рішення не відразу.

П’ять хвилин вони сперечалися.

Потім Ервен знову закашлявся.

На губах виступила кров.

Разом із маленькими білими нитками.

Міра оглянула.

— Йому потрібен спокій.

— Тут? — запитав Бран.

— Ні.

— Унизу?

— Не знаю.

— Чудово.

Сайла сказала:

— Якщо це сховище забраних, там може бути щось про коріння.

— Або ще більше коріння.

— Теж інформація.

Бран подивився на неї.

— Ти помреш, читаючи табличку на власній могилі.

Сайла усміхнулася.

— Якщо буде цікава — можливо.

Дейр зрештою сказав:

— Спускаємося.

Каель різко повернувся.

— Я сказав...

— Знаю.

— Тоді?

Дейр подивився на Ервена.