Розділ 13

Після Грейла вони йшли до ранку.

Ніхто не пропонував зупинитися.

Навіть Ервен, якого знову несли на ношах, більше не просив відпочинку.

Село зникло давно.

Дзвін замовк.

Запах смаженого м’яса теж.

Але Дейру весь час здавалося, що десь за спиною хтось іде з тарілкою в руках.

Не наближається.

Не відстає.

Просто тримається на тій самій відстані.

Він не озирнувся жодного разу.

Інші теж.

Можливо, відчували те саме.

Бран мовчав.

Це було незвично.

Він ішов, опустивши голову, і час від часу торкався старого військового жетона, знайденого біля тіла своєї майбутньої — чи минулої — версії.

Два жетони.

Один на шиї.

Другий у кишені.

На одному він був живий.

На другому — мертвий сім років тому.

Міра кілька разів намагалася дати йому води.

Бран не реагував.

Зрештою вона силоміць сунула флягу йому в руку.

— Пий.

Він підняв очі.

— Навіщо?

— Бо живі п’ють воду.

Пауза.

Бран подивився на флягу.

— А якщо я не живий?

Міра не задумалася.

— Тоді хоча б не помреш від спраги.

Він кілька секунд дивився на неї.

Потім засміявся.

Тихо.

І зробив ковток.

Дейр чув.

Не втручався.

Іноді людину тримає не надія.

Іноді достатньо чужої впертості.

Нара йшла першою.

Після Грейла вона змінилася.

Не зовні.

Так само темне волосся.

Зелений плащ.

Футляр із картами.

Той самий шрам на зап’ясті.

Але раніше вона час від часу озиралася, ніби перевіряла, чи група йде за нею.

Тепер — ні.

Наче знала, що всі підуть.

Або знала, що дороги все одно немає.

Дейр тримався за кілька кроків.

Не через довіру.

Навпаки.

Старий Бран сказав:

Убий її до того, як вона згадає ім’я.

Жінка у дзвіниці сказала:

Ти забрала моє обличчя. Моє ім’я. Моє життя.

А Нара назвала його братом.

І це слово...

Дейр не хотів думати.

Та пам’ять після Грейла була іншою.

Не повернулася.

Ні.

Але порожнеча вже не була порожньою.

В ній щось рухалося.

Наче за зачиненими дверима ходила людина.

Він не бачив її.

Але знав:

там хтось є.

На світанку почався сніг.

Спочатку Дейр вирішив, що це попіл.

Білі частинки повільно падали між деревами.

Сідали на плащ.

Не танули.

Він підняв долоню.

Сніжинка.

Справжня.

Холодна.

— Серпень, — сказав Каель.

Теса глянула.

— Тут ні.

— Що означає?

— Не знаю.

Бран позаду:

— Мовчи.

Теса навіть усміхнулася.

На кілька секунд.

Сніг посилювався.

Морокліс ставав білим.

Гілки вкривалися інеєм.

Подих людей перетворювався на пару.

Коні нервували.

Міра підтягнула плащ на Ервені.

— Він горить.

— Від холоду? — запитав Дейр.

— Від гарячки.

Ервен відкрив очі.

— Не холодно.

Це було погано.

На його віях уже лежав сніг.

— Ти відчуваєш руки?

— Так.

— Ноги?

— Так.

— Коріння?

Ервен усміхнувся.

— Теж.

Міра завмерла.

— Що означає «теж»?

Він дивився в крони.

— Воно співає.

Бран зупинився.

— Що співає?

— Під землею.

Ервен усміхнувся ще ширше.

— Ви не чуєте?

— Ні, — сказала Міра.

— Шкода.

— Про що?

— Не знаю слів.

Вона схопила його обличчя.

— Дивись на мене.

Ервен повільно перевів погляд.

— Якщо почнеш чути щось іще — скажеш.

— Добре.

— Обіцяєш?

Він засміявся.

— Ти ж не любиш обіцянок.

Міра відпустила.

Але її руки тремтіли.

Дерева поступово змінилися.

Старі чорні буки зникли.

З’явилися ялини.

Потім сосни.

Високі.

Стрункі.

Під ними — глибокий сніг.

Дейр відчув знайомість.

Не місця.

Запаху.

Смола.

Дим.

Холод.

Щось із дитинства.

Він зупинився.

Нара теж.

Одночасно.

— Що? — запитав Каель.

Дейр дивився вперед.

Між деревами стояв будинок.

Невеликий.

Дерев’яний.

Темний дах під снігом.

З комина піднімався дим.

У вікнах — тепле світло.

Бран тихо сказав:

— Ні.

Дейр не чув.

Його ноги вже стали ватяними.

Він знав цей будинок.

— Дейре?

Нара торкнулася його руки.

Він відсахнувся.

— Не чіпай.

Вона завмерла.

— Вибач.

Дейр дивився.

Ґанок.

Три сходинки.

Ліва дошка тріснута.

Під вікном стара діжка.

Праворуч яблуня.

Ні.

Взимку без листя.

Гілка над дахом, яку батько щороку обіцяв зрізати й ніколи не зрізав.

Все.

Абсолютно.

Його дім.

Не схожий.

Не нагадував.

Він був ним.

— Що це? — запитала Сайла.

Дейр не відповів.

— Ти знаєш?

Він ледь кивнув.

— Я тут виріс.

Тиша.

Теса повільно оглянула місце.

— Це неможливо.

Бран глянув.

— Тепер можна.

— Я серйозно.

— Я теж.

Дейр зробив крок.

Теса схопила.

— Ні.

— Я лише...

— Ні.

— Це мій дім.

— Саме тому.

Він подивився на неї.

Теса не відпускала.

— Мій дім був за чотириста миль звідси.

— Знаю.

— Він згорів.

— Ще краще.

— Я хочу подивитися.

— Ні.

Дейр стиснув щелепи.

— Я не питав.

— А я не дозволяю.

Він майже засміявся.

— Ти?

— Так.

Теса встала перед ним.

— Після всього, що ліс показував, ти справді хочеш зайти в будинок із власного дитинства?

Дейр дивився за її плече.

На двері.

Вони були прочинені.

Зсередини пахло хлібом.

Його мати пекла такий у неділю.

Трохи підгорілий край.

Коріандр.