Розділ 12

Спів почався тихо.

Низько.

Майже без мелодії.

Спершу Дейр подумав, що це молитва.

Потім почув слова.

— ...коли ім’я відпаде від кістки...

Голоси чоловіків і жінок зливалися.

— ...коли пам’ять залишить плоть...

Тук.

Тук.

Тук.

Десятки рук били у двері корчми в однаковому ритмі.

— ...нехай те, що було людиною...

Дзвін ударив.

Гучно.

Бран стояв біля вікна і не рухався.

— ...стане тим, що пам’ятає ліс.

Тиша.

Потім усі мешканці Грейла одночасно вдарили долонями по столах.

Раз.

У кімнаті здригнулося скло.

Ервен застогнав.

— Гасіть світло.

Дейр повернувся.

— Навіщо?

— Вони вже знають, де ми.

— Тоді яка різниця?

— Не для них.

Ервен дивився на вікно.

— Для того, що ходить за ними.

Ніхто не питав.

Бран затягнув віконницю.

Теса допомогла.

Сайла загасила одну свічку.

Міра — другу.

Залишився тільки малий ліхтар біля Ервена.

Знизу спів продовжувався.

— Вони піднімуться? — запитав Каель.

Ервен похитав головою.

— Не одразу.

— Що означає «не одразу»?

— Спершу запропонують їсти.

Бран засміявся.

Звук був хворий.

— Дуже гостинно.

Дейр подивився на нього.

— Відійди від вікна.

Бран не рухався.

— Це мій загін.

— Можливо.

— Я знаю татуювання.

— Татуювання можна відтворити.

— Всі дванадцять?

Теса різко сказала:

— Не рахуй.

Бран повернувся.

— Та до біса це правило!

Він ударив кулаком у стіну.

— Я воював із цими людьми!

— Ти їх пам’ятаєш?

Тиша.

Бран відкрив рот.

Зупинився.

Дейр бачив, як він шукає.

Обличчя.

Імена.

Голоси.

Порожнеча.

— Я пам’ятаю загін.

— Це не те саме.

— Пам’ятаю казарму.

— Людей?

Бран стиснув зуби.

— Деяких.

— Кого?

— Торн.

— Хто він?

Бран моргнув.

— Мій...

Пауза.

— Командир?

— Ти сказав, що старий Бран згадував капітана Торна.

— Так.

— Ще хто?

Бран мовчав.

Дейр не тиснув.

Не треба.

Порожні місця в пам’яті іноді кричали голосніше за спогади.

У двері кімнати постукали.

Один раз.

Не внизу.

Прямо тут.

Тук.

Усі завмерли.

Дейр підняв меч.

Каель — свій.

Теса натягнула тятиву.

Міра відсунулася від Ервена.

За дверима голос господаря корчми:

— Вечеря холоне.

Ніхто не відповів.

— Ви ж голодні.

Тиша.

— Ми приготували окремо.

Бран стиснув руків’я меча.

— Для кожного.

Дейр відчув, як шлунок боляче скоротився.

Не від страху.

Від голоду.

Запах ізнизу став сильнішим.

Печене м’ясо.

Трави.

Хліб.

Цибуля.

Жир.

Звичайна їжа.

Саме це було найгірше.

Господар сказав:

— Без примусу.

Пауза.

— Просто спустіться.

Ніхто не ворухнувся.

— Добре.

Кроки віддалилися.

Бран тихо сказав:

— Він навіть не злиться.

Сайла відповіла:

— Бо думає, що ми все одно прийдемо.

Ервен почав кашляти.

Цього разу кров’ю.

Міра кинулася.

— Тихо.

Він відштовхнув її руку.

— Не можна залишатися.

— Ти не пройдеш.

— Тоді киньте мене.

— Ні.

— Лікарко.

— Ні.

Ервен подивився на Дейра.

— Ти знаєш, що треба.

Дейр мовчав.

— Тут вони годують не для того, щоб нас убити.

— Тоді навіщо?

Ервен провів язиком по сухих губах.

— Щоб ми згадали.

Сайла різко підняла голову.

— Що?

— Їжа.

Він дивився на підлогу.

— Минулого разу...

Пауза.

— Ти пам’ятаєш? — запитав Дейр.

— Уривками.

— Говори.

Ервен заплющив очі.

— Ми сиділи за столом.

— Хто?

— Не знаю.

— Ти був?

— Так.

— Ще?

Ервен затремтів.

— Бран.

Той повернувся.

— Я?

— Так.

— Я їв?

Ервен не відповів.

Бран зробив крок.

— Я їв це?

— Не знаю.

— Брешеш.

— Я НЕ ЗНАЮ!

Ервен закашлявся.

Міра притиснула тканину до рота.

— Досить.

Але Ервен продовжив:

— Пам’ятаю тільки...

Він важко вдихнув.

— Після першого шматка ми почали впізнавати людей.

Сайла зблідла.

— Кого?

— Тих, кого їли.

Тиша.

Бран відступив.

— Ні.

Ервен дивився на нього.

— Саме.

— Ні.

— Ти плакав.

— Замовкни.

— Казав їхні імена.

— ЗАМОВКНИ!

Тук.

Тук.

Тук.

Знизу спів змінився.

Гучніше.

Ервен прошепотів:

— Вони чують.

Бран стиснув кулаки.

Дейр став перед ним.

— Не давай їм більше.

Бран дивився.

Очі червоні.

— Якщо там мої люди...

— Ми не знаємо.

— Саме тому я мушу.

— Ні.

— А якщо я забув їх через Морокліс?

Дейр мовчав.

— Якщо вони лежать там...

Бран показав вниз.

— І я навіть не можу назвати їх?

Дейр розумів надто добре.

Напис на руці.

АЛІНА — МОЯ СЕСТРА

І нічого в середині.

Порожнеча.

— Їжа не поверне їх, — сказав він.

— Звідки знаєш?

Не знав.

Саме в цьому була проблема.

Сайла підійшла до дверей.

— Що ти робиш?

— Слухаю.

Вона присіла.

Приклала вухо до дерева.

— В коридорі нікого.

Теса сказала:

— Не відкривати.

— Я не збираюся.

Сайла провела пальцем по підлозі.

— Але щось не так.

— Що?

— Запах.

Дейр теж відчув.

М’ясо.

Хліб.

І ще щось.

Солодке.

Гниле.

Той самий запах Мороклісу.

Сайла подивилася на щілину під дверима.

Там повільно проступала темна рідина.

Чорна смола.

Така сама, як із дерева під рукою Нари.