Розділ 11

Жителі села перестали усміхатися одночасно.

Не поступово.

Не один за одним.

Усі.

Наче хтось дав беззвучний знак.

Жінка, яка махала Тесі, опустила руку.

Старий біля криниці випростався.

Двоє дітей перестали гратися дерев’яним обручем.

Чоловік у шкіряному фартуху завмер посеред руху, тримаючи в руці молоток.

Навіть музика стихла.

Одна нота обірвалася посеред звучання.

Морокліс за спиною теж мовчав.

Дейр повільно поклав руку на меч.

— Ніхто не рухається.

Каель стояв поруч.

— Ми вже тут.

— Саме тому.

Нара дивилася на чорну дзвіницю.

— Я знаю це місце.

Ервен тихо застогнав на ношах.

— Не кажи.

— Чому?

— Бо воно слухає.

Нара повернулася.

— Що саме?

Ервен не відповів.

Теса дивилася тільки на жінку біля першого будинку.

Її мати.

Або те, що мало її обличчя.

— Тесо.

Мисливиця не реагувала.

Дейр стиснув її плече.

— Дивись на мене.

Вона повільно повернула голову.

Очі мокрі.

— Це вона.

— Не знаємо.

— Я бачу.

— Ти бачила її голос у лісі.

— Це було інше.

— Звідки знаєш?

Теса відкрила рот.

І замовкла.

Добре.

Вона навчилася.

Жінка біля будинку знову усміхнулася.

Тільки вона.

— Доню.

Теса здригнулася.

Дейр сказав:

— Не відповідати.

Жінка зробила крок до них.

— Ти так виросла.

Теса закрила очі.

— Не дивись, — прошепотіла Міра.

— Якщо не дивитимусь, буде гірше.

— Чому?

— Бо тоді вона буде такою, якою я її пам’ятаю.

Міра нічого не відповіла.

Дейр зрозумів.

Теса хотіла бачити помилку.

Щось.

Будь-яку дрібницю.

Неправильний рух.

Не той голос.

Не те обличчя.

Щоб мати причину не йти вперед.

Жінка не дала їй цього.

Вона виглядала живою.

Старшою, ніж у спогадах Теси.

Так, ніби прожила всі дев’ятнадцять років, яких не мала прожити.

Сивина біля скронь.

Зморшки.

Тонкі руки.

І те саме мідне кільце з лисицею у волоссі.

Теса торкнулася власної кишені.

Там лежала така сама прикраса.

Дві.

Ні.

Одна мала бути неможливою.

Першим рушив староста.

Якщо це був староста.

Чоловік років шістдесяти.

Невисокий.

Сивий.

У чистій темно-коричневій сорочці.

Він вийшов на середину вулиці.

Не поспішав.

— Мандрівники.

Ніхто не відповів.

Чоловік зупинився.

Подивився на коней.

На ноші.

На кров на бинтах Ервена.

— У вас поранений.

Міра автоматично глянула на нього.

Дейр побачив.

Староста теж.

— У нас є лікар.

Міра насупилася.

— Я сама...

Дейр торкнувся її руки.

Не говорити.

Вона замовкла.

Староста посміхнувся.

— Обережні.

Пауза.

— Правильно.

Це було гірше, ніж якби він образився.

— Ви можете мовчати, — продовжив чоловік. — Тут це не заборонено.

Сайла ледь помітно підняла брову.

Староста помітив.

— У Мороклісі багато дурних правил.

Теса різко глянула.

— Яких?

Слово вирвалося.

Дейр заплющив очі.

Теса зрозуміла.

Староста усміхнувся ширше.

— Наприклад, не відповідати незнайомим голосам.

Тиша.

— Ми не незнайомі.

Теса зблідла.

— Принаймні не всі.

Жінка біля будинку опустила голову.

Ніби їй було боляче.

Староста перевів погляд на Дейра.

— Ви можете залишитися до ранку.

Дейр мовчав.

— Вам потрібна їжа.

Вода.

Дах.

Медична допомога.

Сухий одяг.

Він перераховував саме те, чого вони хотіли.

Не більше.

Не менше.

— І жодної плати.

Каель зробив крок.

— Хто ви?

Дейр хотів зупинити.

Пізно.

Староста кивнув.

— Нарешті просте питання.

Він торкнувся грудей.

— Гаррен.

Дейр чекав.

Нічого.

Жодної дивної реакції.

Жодного шепоту.

Просто ім’я.

— А село?

Гаррен усміхнувся.

— Ви вже знаєте.

Каель насупився.

— Ні.

— Знаєте.

Він показав на дерев’яну арку за їхніми спинами.

Дейр обернувся.

Під написом ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ з’явився ще один.

Раніше його не було.

ГРЕЙЛ

Сайла прошепотіла:

— Грейл...

Ервен різко підняв голову.

— Ні.

Усі повернулися.

Він став ще блідіший.

— Що? — запитав Дейр.

— Я знаю цю назву.

Гаррен подивився на нього.

Посмішка зникла.

— Ти завжди знав забагато.

Ервен затремтів.

— Ми були тут.

— Так.

Тиша.

Дейр відчув, як усе в ньому стискається.

— Коли?

Гаррен відповів замість Ервена.

— Минулого разу.

Каель схопив меч.

— Якого минулого разу?

Староста подивився.

— Того, про який ви знову забули.

Дейр не знав, що небезпечніше.

Саме село.

Чи те, що воно більше не прикидалося випадковим.

— Чому ми нічого не пам’ятаємо?

Гаррен знизав плечима.

— Це не до мене.

— А до кого?

Староста глянув на дерева.

— Запитайте його.

Ніхто не уточнював.

— Що сталося минулого разу?

Гаррен подивився на Нару.

Надто довго.

— Вона не прийшла.

Нара зблідла.

— Ви мене знаєте?

Староста відповів:

— Ні.

Пауза.

— Але пам’ятаю місце, де ти мала стояти.

Нара відступила.

Дейр став трохи ближче.

Гаррен помітив.

— Так само.

— Що?

— Ти так само ставав перед порожнім місцем.

Дейр відчув холод.

— Я?

— Так.

— Чому?

Староста усміхнувся.

— Бо люди звикають захищати навіть те, чого вже немає.

Ервен почав кашляти.

Міра присіла.

Кров.

Небагато.