Розділ 10

Нара відсмикнула руку від дерева.

Чорна смола залишилася на пальцях.

Густа.

Блискуча.

Майже як кров.

Вона дивилася на неї з огидою.

— Я нічого не робила.

Ніхто не відповів.

Слова на сторінці Сайли ще не висохли.

ВИ ПОВЕРТАЛИСЯ ДВАДЦЯТЬ СІМ РАЗІВ.

ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ РАЗІВ ВИ ЗАПАЛИЛИ МАЯК.

ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ РАЗІВ ВИ ПРОГРАЛИ.

ЦЬОГО РАЗУ ВОНА ПРИЙШЛА З ВАМИ.

Бран перечитав останній рядок.

Потім ще раз.

— Ну.

Тиша.

— Хоч щось нове.

Ніхто навіть не подивився.

— Раніше нас хотіли вбити, стерти, змусити забути...

Він кивнув на Нару.

— Тепер, схоже, головна проблема вона.

Нара повільно витерла пальці об плащ.

— Я вже це зрозуміла.

— Я не звинувачую.

— Звучить саме так.

— Я просто...

Бран замовк.

Не знайшов слова.

Дейр підійшов до Нари.

Взяв її зап’ястя.

Шрам.

Півмісяць.

Три лінії.

— Болить?

— Ні.

— Що відчула?

— Нічого.

— До того, як торкнулася?

Нара насупилася.

— Хотілося.

— Що?

— Торкнутися дерева.

— Чому?

Вона подивилася на нього.

— Не знаю.

Бран тихо сказав:

— Я вже починаю чути цю відповідь уві сні.

— Не кажи про сни, — буркнула Теса.

Бран глянув.

— Чому?

— Тут навіть думки можуть виявитися запрошенням.

— Тоді я взагалі в безпеці.

Міра несподівано засміялася.

Коротко.

Нервово.

Бран усміхнувся.

І на кілька секунд вони всі стали звичайними людьми.

Втомленими.

Брудними.

Переляканими.

А потім дерево, якого торкнулася Нара, тихо застогнало.

І момент закінчився.

Орен підійшов до чорної смоли.

Не торкався.

— Це не сік.

Сайла глянула.

— Дивовижне спостереження.

— Я серйозно.

— Я теж.

Жрець не відреагував.

— У храмових записах згадується чорна рідина.

Дейр повернувся.

— Де?

Орен не відповів.

Бран зітхнув.

— Я вже навіть не дивуюся.

Дейр сказав:

— Говори.

Орен дивився на стовбур.

— Її називали кров’ю кореня.

Нара зблідла.

Сайла одразу:

— Що це означає?

— Не знаю точно.

— Припини.

— Я справді не знаю.

— Що написано?

Орен мовчав.

— Орине.

Він видихнув.

— «Коли кров кореня впізнає руку, двері згадають, кому належать».

Ніхто не говорив.

Дейр повільно подивився на Нару.

Вона відступила від дерева ще на крок.

— Це нічого не означає.

Сайла сказала:

— Навпаки.

Нара різко:

— Ти не знаєш.

— Не знаю.

Сайла дивилася на знак на її зап’ясті.

— Але ми вже маємо тіло, ім’я і двері.

Орен зблід.

— Не повторюй.

— Чому?

— Бо слова тут мають значення.

— Всі слова мають значення.

— Не тут.

Сайла усміхнулася без радості.

— Тут просто вперше це стало буквально.

Ервен лежав біля дерева.

Температура знову піднімалася.

Міра не приховувала.

— Він довго так не протримається.

— Скільки? — запитав Дейр.

— Якщо рана запалиться — день.

— А якщо ні?

— Два.

Ервен відкрив очі.

— Я ще живий.

— На жаль, я помітила.

— Ти завжди така лагідна?

— Коли пацієнти не мовчать.

Бран сів поруч.

— Ти пам’ятаєш, що було після двадцять шостого разу?

Ервен повільно повернув голову.

— Що?

Бран показав на записи.

— Якщо це правда.

— Не знаю.

— Але ти пам’ятаєш більше.

— Не все.

— Хоч щось.

Ервен дивився на вогонь.

— Пам’ятаю чорну вежу.

Орен завмер.

— Маяк?

Ервен кивнув.

— Пам’ятаю, як горів.

— Якого кольору? — запитала Сайла.

— Не білого.

Орен стиснув релікварій.

— Якого?

Ервен подивився на нього.

— Чорного.

Бран тихо сказав:

— Чорний вогонь.

— Так.

— І що сталося?

Ервен заплющив очі.

— Всі почали кричати.

— Чому?

— Не знаю.

— Що далі?

— Темно.

— Це все?

— Потім я прокинувся в іншому місці.

Дейр підійшов.

— Де?

— За межами лісу.

— Один?

— Ні.

Ервен насупився.

— Хтось був зі мною.

— Хто?

— Не пам’ятаю.

— Нара?

Ервен подивився.

— Можливо.

— Дейр?

— Можливо.

— Орен?

Ервен раптом зблід.

— Ні.

Жрець підняв очі.

— Звідки така впевненість?

Ервен дивився на нього.

— Бо тебе не було.

— Ти вже казав...

— Ні.

Ервен похитав головою.

— Не «не було поруч».

Пауза.

— Тебе не існувало.

Орен мовчав.

Бран сказав:

— Це стає втомливо.

— Що?

— Люди то існують, то ні.

Ервен дивився на жерця.

— Після Маяка я не пам’ятав жодного брата Орена.

— Бо втратив пам’ять, — сказав той.

— Можливо.

— Або брехав.

— Можливо.

Бран зітхнув.

— Прекрасна розмова.

Вони рушили через годину.

Нара більше не торкалася дерев.

Навіть випадково.

Руки тримала ближче до тіла.

Дейр бачив.

Не казав.

Ервена несли по черзі.

До полудня ліс змінився.

Майже непомітно.

Спершу дерева стали нижчими.

Потім рідшими.

Земля сухішою.

Мох зник.

Замість нього — чорна хвоя.

Бран першим сказав:

— Тут уже краще.

Теса одразу:

— Не говори так.

— Чому?

— Бо після цього завжди гірше.

— Забобони.

— Ти все ще вимовляєш це слово?

Бран глянув навколо.

— Добре.

Пауза.

— Тут менш погано.

Теса закотила очі.

Ближче до вечора почали траплятися старі вогнища.

Перше було погашене давно.

Камені.

Вугілля.